«Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський (переказ) 

Читати онлайн стислий переказ повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»

«Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський (переказ) 

Провідні ідеї твору: добро та зло; оспівування краси природи Гуцульщини; чистота людських взаємин і почуттів; засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Тематика твору: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; сила кохання; показ єдності людини зі світом природи.

З історії написання повісті

У 1910 p., повертаючись з Італії після лікування, М. Коцюбинський на декілька днів зупиняється в селі Криворівні на Гуцульщині, куди був запрошений фольклористом Володимиром Гнатюком. Глибокі враження від життя, звичаїв, обрядів, оригінальності мислення та світосприймання карпатських гуцулів спонукали письменника написати повість «Тіні забутих предків». 

Основні персонажі:

  • Іван Палійчук – головний герой повісті. «Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить» (Іван у дитинстві). Коли виріс, став гарним парубком: «Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню».
  • Марічка Гутенюк – подруга з дитинства й кохана Івана. «Марічка обзивалась на гру флояри (сопілки), як самичка до дикого голуба, – співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…».
  • Палагна – дружина Івана. «Його Палагна була з багацького роду, фудульна (горда, пихата, зарозуміла), здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю»; «На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась».
  • Юра – мольфар (чарівник), коханець Палагни. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі».

Міфічні істоти:

  • Щезник – злий дух скель.
  • Чугайстир – добрий дух лісу. «Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».
  • Нявка – міфічна лісова дівчина.

Стислий переказ

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Він повільно ріс, часто плакав, кричав по ночах і дивився на неню «таким глибоким, старече розумним зором», що мати аж тривожилася – чи не «хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Насправді родина Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п’ятеро, а «решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці». Добре хлопчик почував себе тільки в горах, що поросли лісом. У свої сім років умів знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про злого духа арідника – владику Карпатських гір, лісовиків, веселого, доброго чугайстра, що боронив людей від нявок – лісових дівчат. Для нього «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». 

Коли хлопцю доручили пасти корів, він навчився грати на сопілці й намагався відтворити ту чарівну, невловиму мелодію, яка йому часто чулася, але не давалася. Одного разу він почув, як її грає на флоярі (довга сопілка, різновид флейти) щезник, який привидівся йому серед скель . Здивований, прислухався й зрозумів – «знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою». Спробував сам заграти, «і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку (сопілку) в траву та взявшись у боки, закрутився в танці».

На храмові свята вся родина Палійчуків вдягала святковий одяг, сідала на коней та їхала до церкви. Одного разу вони зустрілися з родом Гутенюків, з яким здавна ворогували. Причини цієї ворожнечі ніхто вже ніхто не пам'ятав, але від того злість не згасала.

Між Палійчуками та Гутенюками почалася жорстока бійка. Малий Іван теж схотів стати її учасником. Побачив перелякану дівчинку його років, що ховалася біля свого воза, і вдарив її. Дівчинка спробувала втекти, але хлопець наздогнав її, зірвав стрічки та кинув їх у річку. Дівчинка не засмутилась, сказала, що у неї є ще кращі кісники, а потім дістала довгу цукерку, половину відкусила, «а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому». Івана вразила доброта дівчинки. Скоро вони вже сиділи рядочком і розмовляли про своє дитяче, забувши, що десь іде бійка. Дівчинка сказала, що її звуть Марічка… і «погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іваново серце...».

На другий день після бійки старий Палійчук – батько Івана, помер. У родині настали тяжкі часи. А в Івана з думки не йшла Марічка. Якось, пасучи корів, побачив її. З того часу почалися їхні таємні зустрічі. Так і росли вони серед потоків гірських річок і лісів, чисті та наївні.

Коли Іван «був уже легінь (парубок), стрункий і міцний, як смерічка», а Марічка стала дівкою на виданні, зустрічалися лише в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі про це не знали. Марічка любила, як Іванко грав на флоярі, і відповідала йому співанками, які сама складала. «Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,– все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця». Марічка інколи сумувала, що родичі не дозволять їм бути у парі. Але Іван запевняв, що навіть питати про це не буде – вони завжди будуть разом.

Однак життя склалося так, що Івану довелося йти в полонину в найми, бо його господарство занепало. Сум Марічки з цього приводу вилився в співанку: «Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину». Втішалася думкою: «Як будуть мряки сідати на гори, я сяду та й собі заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я буду дивитись, котра зірка над полонинкою – тому бачить Іванко… Тільки співати залишу».

Весною Іван піднявся на полонину, де разом із іншими пастухами став пасти та доглядати худобу, яку зганяли до них на літо з різних сіл. Він зазнав багато пригод. Якось побачив, як із смереки вийшов білий, високий чоловік, гукнув до лісу, і до нього один за одним вийшли гарні олені. Завертав їх ведмідь, отак, як вівці вівчарка. Іван показував це диво іншим, але ті дивувалися: «Де? Сама лиш мряка». Вночі добирався до череди та різав корів «великий» – так вівчарі називали ведмедя, поки не настромився на кіл. Бувало, що туман заставав вівці у полонині. Дні проходили в щоденній праці. Траплялося, випадав сніг – тоді вівці мерзли, якісь і губилися… А то полонину била плова – страшна злива з громом. Зрідка з долини приходили люди, розказували про сільські новини, набирали у бербениці ( невеличкі діжки) бринзу та знову спускалися в долину… Збираючись лягати спати, Іван часто кликав товариша – Миколу, щоб той розповів йому казку. Микола був сиротою, виріс у полонині і знав багато казок. Коли він занедужав, Іван замість нього пильнував ватри. Якось хлопцю зробилося сумно, згадки почали його заливати… І раптом почув він тихе: «Іва-а!» Хтось його кликав. О! Знову: «Іва-а!..». Іванові здалося, що то голос Марічки. Він побіг на цей поклик і зупинився перед чорною прірвою.

Коли хазяї розібрали худобу на зиму, Іван поспішив з полонини повернутися в село, але не застав Марічку живою. Несподівана повінь підхопила дівчину й кинула у водоспад. Люди, що бачили це, не змогли її врятувати.

У страшній тузі Іван ходив берегом, лісами, бо не міг повірити у смерть коханої. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах. З’явився у селі тільки через шість років – «худий, зчорнілий, постарілий, але спокійний». Через рік його умовили одружитися з Палагною. Вона була з багатого роду, доброю господинею, потакала чоловікові, допомагала йому у щоденних турботах. Іван майже весь час проводив біля худоби, тільки про неї і дбав, «як дитина для мами – такою була для нього худібка». А коли йому згадувалася Марічка, пропадав на кілька днів. Паланга сердилася, але Іван не зважав на це, відчував провину тільки перед худобою.

Перед весняним святом святого Юрія Палагна надумала поворожити. Рано вранці вона пішла голою на царинку (невеличку лука при садибі, у горах або в лісі для сінокосу). Раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар (чарівник) Юра. Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула якусь млість, яка пронизала усе її тіло, і злість, що пропало ворожіння. Палагна боялася сусіда і разом із тим цікавилася ним, бо про нього казали, що «він був як бог, знаючий і сильний… У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі». До того ж видавався їй набагато кращим за байдужого до неї чоловіка.

Одного разу, коли вона пасла корів у лісі, побачила, що насувається величезна грозова хмара. А потім помітила людину, що дерлася на скелю. Це був Юра. Він став на вершечку, підняв ціпок і почав проганяти хмару. «Коли хмара направо – то й він направо, хмара наліво – і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком…». І коли сили його вже почали слабнути, хмара нарешті послухалась і пішла геть. А Палагна прибігла до Юри і з радістю впала в його обійми. Так вона стала його «любаскою» (коханкою).

У селі пішов поговір про Палагну та Юру, але Івану було на те байдуже. Одного разу він побачив, як Юра з Палагною ворожили проти нього. Мольфар тримав в руках глиняну ляльку, тикав у неї пальцями й примовляв: «Б’ю кілок тут,– шептав зловісно, – і сохнуть руки та й ноги. В живіт – карається на живіт; не годен їсти…». Іван схотів убити коханців, але раптом на нього найшло якесь спустошення… Він пішов сам не знаючи куди, довго блукав, поки не зрозумів, що сидить коло річки, яка забрала у нього Марічку.

Одного разу Іван прокинувся від того, що його начебто будила Марічка й гукала за собою. Він пішов за нею. «Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі…». Здогадувався, що то не його дівчина, а нявка. «А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий й щасливий, яким був колись». «Марічка» нагадала йому усі їхні зустрічі, забави, співанки, гарячі обійми й розлуку. Дійшовши лісової галявини, вона здригнулася і щезла. Іван розпалив ватру, чекав її повернення. Але замість дівчини з лісу вийшов Чугайстер – добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок: де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й нявку-Марічку, що ховалась десь поблизу. Він запросив Чугайстра погрітися коло ватри, щоб у дівчини був час втекти якнайдалі, а лісовий дід запросив Івана до танця. Танцювали обоє до знемоги, а потім Чугайстер пірнув в ліс. Іван зостався сам, а коли «… до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання: – Іва!..», пішов на той голос і зірвався у безодню. На другий день його, ледь живого, знайшли пастухи, принесли додому, але Іван, скалічений падінням, помер. Сумний голос трембіти сповістив гори про його смерть. Палагна старанно голосила та плакала над чоловіком. Гостей, що прийшли на прощання з Іваном, була повна хата. Та про мерця скоро забули, розпочалися веселі забави, «аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз», та «під вікнами сумно ридали трембіти».

1911

Цитати з твору:

  • «Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне».
  • «Сумно повістувала трембіта горам про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер»
  • «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».
  • «Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум… Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ».
  • «З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка».
  • «А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021