«Мойсей» Іван Франко (переказ) 

Читати онлайн стислий переказ поеми Івана Франка «Мойсей»

«Мойсей» Іван Франко (переказ) 

Ідея: мета українського народу – щасливе майбуття попри тяжкі випробування, віра в його силу й нездоланність духу.

Тема: роль пророка Мойсея у виході єврейського народу з Єгипту та його смерть, історичне призначення єврейського народу; проекція на історію українського народу та пошуки його державності. Сам Франко визначив тему так: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і оспівана на біблійнім оповіданні»

З історії створення поеми

Перебуваючи в 1904 році в Римі, І. Франко побачив у церкві Сан-П'єтро-ін-Винколи шедевр італійського мистецтва XVI ст. – скульптуру «Мойсей» Мікеланджело Буонарроті. Образ Мойсея, створений геніальним майстром епохи італійського Відродження, надихнув поета написати свою поему. Пролог до неї з закликом до сучасників і потомків духовно єднатися заради щасливого майбуття Франко написав після закінчення роботи над твором.

Головні герої: 

  • Автор – ліричний герой поеми.
  • Мойсей – пророк, вождь-поводир єврейського народу, головний герой поеми.
  • Єврейський народ.
  • Азазель – «темний демон пустині», злий дух зневіри, якій спокушає Мойсея.
  • Датан та Авірон – прибічники «найблаженнішого стану», «лихі демони громади», що підбурюють народ проти великих ідеалів Мойсея.
  • Єгошуа – «князь конюхів», після смерті Мойсея новий молодий ватажок-поводир єврейського народу до «обітованої землі».
  • Єгова – Бог.

Стислий переказ 

Поема починається з прологу, у якому поет звертається до свого «замученого, розбитого» на частини між кількома державами народу, якій стоїть «мов паралітик той на роздорожжу», тривожиться його майбутнім, запитує: 

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?

запевняє: 

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання…
І, як дороговказ, дарує йому свою поему:
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний;
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.

Сорок років Мойсей веде по пустелі свій народ до обіцяного чудового краю – Палестини. Коли ж «обітована земля» вже зовсім близько, 

…зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?» 

Це вже не був народ, окрилений метою, а якесь «кочовисько ледаче», яким верховодили Авірон і Датан. «На принади нової землі», про яку говорив Мойсей, вони відповідали:

«Нам і тут непогано».

А на згадку про божий наказ:

«Замовчи ти, помано!»

Перестало слухати пророка – «дідуся слабосилого», і молоде поколіня –

Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху – се казка;
М’ясо стад їх, і масло, і сир –
Се найвищая ласка.

Лише діти любили слухати розповіді Мойсея, граючись, воювали, будували міста з піску… Мабуть, пророчі слова Мойсея «перейшли» в їх «кров і душу» з молоком матері. На зборах люди, підбурюванні Авіроном і Датаном, прийняли ухвалу:

Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни
І манити за гори, настріть
Кінцевої руїни, –
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням”.

З кожним днем стає все менше паші, люди говорять, що треба кудись перекочовувати. З свого намету виходить Мойсей, йде «на широкий майдан» й стає на великий камінь, щоб виголосити промову. Люди вагаються: чи «розтоптать, як гнилую колоду» старого пророка, чи вислухати ще раз того, кого «батьки і діди звали батьком народу». Мойсей говорить, що вихід з Єгипту – це виконання Божої волі, порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка

вже наміряна в ціль,
наострена до бою», то ж
Чи подоба стрілі говорить:
«Я бажаю спокою?».

 А щоб люди краще зрозуміли порівняння, розповідає притчу – казку про те, як дерева обирали собі короля, який би дбав про всіх і захищав, але всі дерева, до яких зверталися з цією пропозицією, не погоджувалися – у них були свої, особисті справи. Тоді хтось, жартуючи, запропонував обрати королем терен, а він сказав:

«Я ні станом високий, як кедр,
Ні, як пальма, вродливий,
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба».

Терен пообіцяв бути

...зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху». 

Закінчивши розповідь, Мойсей пояснив алегоричний сенс притчи: дерева – це народи землі, а король – виконавець Божої волі. Авірон, а слідом за ним Датан почали глузувати над старим Мойсеєм – він годиться тільки в няньки дітям, хай їм розказує свої казки. А потім звинуватили його в зраді – мовляв, у Єгипті єврейський народ був багаточисельним, а зараз од нього залишилася «жменька». Кричали, що треба поклонятися іншим богам – Ваалу й Астарті, а Мойсея вигнати з табору. Юрба спочатку підтримала такі пропозиції. Тоді Мойсей у гніві вигукнув: 

«Горе вам, нетямучі раби
На гордині котурні!
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні».

Люди стояли мовчки, понурі, і ніхто з них після цих слів не наважувався виконувати накази Авірона з Датаном. А у Мойсея щось в серці тьохнуло, душа заплакала. Він вирішив підкоритися волі народу – самому піти у степ, а на прощання сказав:

«О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!..
не самого себе
Я у тобі кохаю;
Все найкраще, найвище, що знав,
Я у тебе вкладаю»…

А дітям, яких він зустрів, коли йшов в пустелю з табору, Мойсей дав таке напуття:

«Не гасіте ж святого огню,
Щоб, як поклик настане,
Ви могли щиросердно сказать:
«Я готовий, о пане!» 

Пророк вірив, що народ згодом піде за ним, «як за мамою діти».

Мойсей один. Він ревно молиться Богу, благає озватися до нього якимось знаком, підтримати. Невже всі 40 років, протягом яких він, як коваль, «клепав... серця і сумління народу», були витрачені даремно? Але «мовчала пустиня німа». І раптом «почувся притишений сміх», а потім голос, який почав доводити, що пророк сам винний у тому, що сталось. Голос звинуватив Мойсея «у гордині безмежній», що він «зіпхнув» свій народ з обраного їм шляху не по наказу Бога, а з власної примхи, «засліплений пристрастю» своїх ідей, свого бажання. Мойсей у розпачі від тих слів запитав: «Хто ти, вороже?» І почув відповідь – «Я Азазель, темний демон пустині». 

Азазель заронив у душу Мойсея сумнів: може, і справді єврейському народу було б краще залишитися в Єгипті? «Старі гнізда лишили, а нові здобути нема ні охоти, ні сили»? Картини майбутнього, які малював перед Мойсеєм Азазель, жахнули, бо 

століттями йде боротьба
За той шмат Палестини…

І ще проллються ріки крові, загине «цвіт народу» у війнах…

І загасне Ізрайля звізда,
Щоб вже більше не сяти;
Лиш ненависть, що в храмі зросла,
Піде світом гуляти…

На якусь хвилину сумніви Мойсея щодо своєї місії й могутності Бога взяли верх. У великій розпуці він закричав: 

«Горе моїй недолі!
Чи ж довіку не вирваться вже
Люду мому з неволі?»
І упав він лицем до землі:
«Одурив нас Єгова!»
І почувся тут демонський сміх,
Як луна його слова.

Аж ось прогуркотів грім, затремтіла земля, пролунала

Таємничая мова,
І відчув її серцем Мойсей:
Се говорить Єгова.

Бог присоромив Мойсея за зневіру:

Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих злічив,
Кождий волос на тобі.

А потім пояснив свій план:

…Палестина –
Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб, шукавши її, став мій люд
Паном земного круга. 

А за те, що Мойсей засумнівався в могутності та волі Бога, він, «побачивши сю вітчину, сам не вступить до неї» – помре на порозі своєї мети. Тим часом люди в таборі в тривозі та скорботі. Від того часу, як вони прогнали Мойсея

щезло те, без чого
Жить ніхто з них не годний.
Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм смисл життєвий,
Просвітляло і гріло.
І вони почували себе
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину. 

Раптом в пустелі здіймається вихор: то з’являється Єгошуа, князь конюхів, І за ним парубоцтво. Він закликає євреїв: «До походу! До бою!». Цей заклик 

Гірл сто тисяч повторить;
Із номадів лінивих ся мить
Люд героїв сотворить.
Задуднять – і пустині пісок
На болото замісять,
Авірона камінням поб’ють,
А Датана повісять…
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху… 

1905 

Афористичні цитати з твору:

  • Хто здобуде всі скарби землі
    І над все їх полюбить,
    Той і сам стане їхнім рабом,
    Скарби духу загубить. 
  • … пристрасть засліплює зір,
    А бажання – се ж чари,
    Плодить оку і світ, і богів,
    Як пустиннії мари. 
  • Як стріла вже намірена в ціль,
    Наострена до бою,
    Чи подоба стрілі говорить:
    «Я бажаю спокою? 
  • Милосердним треба вам буть
    Задля всього живого!
    Бо життя – се клейнод, хіба ж є
    Що дорожче від нього? 
  • Зрозумійте й затямте собі,
    Ви, сліпців покоління,
    Що, як заглушите душу живу,
    Заговорить каміння.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021