«Мойсей» Іван Франко (скорочено)

Читати онлайн скорочено поему Івана Франка «Мойсей»

«Мойсей» Іван Франко (скорочено)

Пролог

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, –
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.

І

Сорок літ проблукавши, Мойсей
По арабській пустині
Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині.
Тут ще піски й червоні, як ржа,
Голі скелі Моава,
Та за ними синіє Йордан,
І діброви, й мурава.
По моавських долинах марних
Ось Ізраїль кочує:
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Вже ось-ось за горою блистять, –
З них ніхто не йме віри.
Сорок літ говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок літ сапфіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.
І зневірився люд, і сказав:
"Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?"
І покинули ждать, і бажать,
І десь рваться в простори,
Слать гінців і самим визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраїль дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грані м’ясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Та дрібна дітвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І не раз напівсонні батьки
Головами хитають.
"Де набрались вони тих забав? –
Самі в себе питають. –
Адже в нас не видали того,
Не чували в пустині!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитині?"

II

Лиш один з-поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмур’я.
Як душа їх душі, підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих піднебних висот
І вітхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню зневіри.
Та тепер його голос зомлів
І погасло вітхніння,
І не слухає вже його слів
Молоде покоління.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху – се казка;
М’ясо стад їх, і масло, і сир –
Се найвищая ласка.
Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу,
На їх погляд, се дурість, і гріх,
І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
"Наші кози голодні!"
І на поклик його у похід:
"Наші коні не куті".
На обіцянки слави й побід:
"Там войовники люті".
На принади нової землі:
"Нам і тут непогано".
А на згадку про божий наказ:
"Замовчи ти, помано!"
Та коли загрозив їм пророк
Новим гнівом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
"Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку, –
Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни
І манити за гори, настріть
Кінцевої руїни, –
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням".

III

Настав вечір, а з ним і прохолода. Люди займалися повсякденними справами і бідкалися одне одному на життєві негаразди. Зважаючи на це, Авірон радить людям йти в край Мадіан, а Датан пропонує податися ще далі, а не в край, обіцяний Мойсеєм. Вийшов старець зі свого намету, йде на майдан, щоб стати на великий камінь і звернутися зі своїм словом до людей. А підбурювані Авіроном і Датаном люди хоч і гніваються на Мойсея, мимоволі відчувають повагу до того, кого їхні "...батьки і діди звали батьком народу."

IV

Мойсей у своїй промові знову намагається переконати громаду в тому, що він виконує наказ Єгови. Порівнює єврейський народ із Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену Єговою ціль.

V

А щоб люди краще зрозуміли, розповідає алегоричну казку про те, як дерева вибирали собі короля. Ліванський кедр, пальма, рожа, дуб, береза – всі ці рослини відмовлялися від королівської корони. Тоді хтось, жартуючи, запропонував обрати королем терен.

Мовив терен: "Се добре вам хтось
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як стій
Без вагання засяду.
Я ні станом високий, як кедр,
Ні, як пальма, вродливий
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба.
Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками
І скрашатиму всі пустирі
Молочними квітками.
І служитиму зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху".

VI

"Дерева – се народи землі, А король у їх колі – Божий вибранець, син і слуга Господевої волі". Так пояснив Мойсей людям сенс цієї казки. Нагадав їм, що коли Єгова вибирав народ, який повинен стати поводиром людства, то «…заглядав усім в душу». І майбутнім «царем світу» він обрав саме єврейський народ. Тож якщо іудеї не виконають заповіт Єгови, на них чекає тяжке покарання.

VII

Коли Мойсей закінчив свою промову, Авірон почав насміхатися з нього й запропонував приставити старця нянькою до дітей, щоб він дітлахам розказував свої казки. Люди теж почали сміятися.

VIII

Своє слово мовив і Датан. Він призвав громаду до побиття Мойсея камінням, бо старець навмисно завів народ у пустелю, щоб він знесилився у пісках. Але ніхто з людей на це не зважився. Тоді Датан запропонував вигнати Мойсея з табору. І юрба підтримала цю пропозицію своїм ревом.

IX

Мойсей картає людей за непокору заповіту Єгови. Говорить про те, що буде велике горе всім людям, що зневірилися в щасливому майбутньому в омріяній країні. Люди понуро його слухали і мовчали.

Х

Серце Мойсея тремтіло, а душа плакала від безмежної любові до народу, який так нерозумно ставиться до свого майбутнього. Пророк вирішує підкоритися волі громади і йде сам у степ, не полишаючи надії, що люди схаменуться й підуть за ним "як за мамою діти".

XI

Коли Мойсей вийшов з табору, його обступили діти й почали умовляти не йти в пітьму ночі. Але Мойсей не міг залишатись. Він лише порадив дітям будувати "свій мур", та залишатись завжди праведними:

Щоб, як поклик настане,
Ви могли щиросердно сказать:
"Я готовий, о пане!"

XII

Мойсей залишився один. Він благав Бога озватися до нього, підтримати його впевненість у тому, що сорок літ він все робив так, як заповідав Єгова. Але «… мовчала пустиня німа»…»

XIII

Аж тут почувся стриманий сміх, наче хтось йшов поруч, а потім «тихі слова, мов сичання гадюки». Спочатку Мойсей подумав, що то говорить його внутрішній голос – «власне горе шалене». Той голос намагався довести Пророку марність справи, якій він присвятив своє життя, звинувачував у гордощах… Змучений Мойсей запитав: «Хто ти, вороже?». І почув у відповідь: «Я Азазель, Темний демон пустині»..

XIV

Мойсей у розпачі. Він все більше сумнівається у вірності шляху, обраного сорок років тому, у молитвах благає Бога озватися до нього, але чує лише скиглення гієни та шурхіт гадюки у піску.

XV

Вранці євреї у таборі побачили дивну картину. На верхівці гори стоїть величезна постать, тінь від якої падає на їхні шатри. Це Мойсей, простягши до неба руки, підносить свою молитву до Бога. Колосальний силует Пророка було видно весь день у пустині, і люди боялися, що він проклинає їх за образи.

XVI

Коли надійшла ніч, Мойсей, простоявши на молитві цілий день, впав непритомний. Аж раптом почув голос, який здався йому голосом матері. Спочатку той голос ніжно жалів його, а потім став промовляти слова, що мали вносити зневіру в могутність Єгови. Голос розповів Мойсею давньогрецьку легенду про сліпого гіганта Оріона. Оріон йшов до сонця, щоб здобути зір, посадивши на плече хлопчика-поводиря. Довго йшов гігант, але ніяк не міг дістатися цілі. Хлопчик весь час показував дорогу в той бік, куди котилося світило: спочатку на схід, потім – на південь, під вечір – на захід. Гігант Оріон – це людство, яке йде до «незримої цілі», руйнуючи «рідне й знайоме», а хлопчик – «логіка фактів» яка кепкує з людства. Так пояснив голос сенс легенди.

XVII

Мойсей здогадується, що не голос матері він чує, це знову Азазель намагається заволодіти його думками та душею. Пророк проганяє його. Але той не йде, а показує Мойсею Палестину – «жменьку землі» без виходу до моря, без шляхів широких та ланів родючих, та насміхається, питаючи: чи може таке вбоге місце стати краєм для розвитку твого народу? Старець понуро відповідає, що Єгова настільки могутній, що для обраного ним народу цей край змінить на краще.

XVIII

Азазель сміється, знову і знову втягує Мойсея у зневіру, малює перед ним жахливі картини тої тяжкої долі, яка очікує іудеїв найближчим часом на землі обітованій, а заповіти та обіцянки Єгови – брехня.

...Ось глянь:
За тиранським велінням
Ідуть сили, щоб плем’я твоє
Ще раз вирвать з корінням.
Чуєш стук? Се залізна стопа
Тих страшних легіонів,
Що толочить юдейські поля,
Робить пустку з загонів.
Чуєш плюск? Се ворожі мечі
Кров юдейськую точать.
Чуєш крик? Се юдейських дівчат
Дикі коні волочать.
Онде мати голодная їсть
Тіло свойого плоду!
Онде тисячі мруть на хрестах –
Цвіт твойого народу.
Іще раз храм Єгови горить,
І сей раз уостаннє:
Бо що тая рука розвалить,
Те вже більше не встане.
І ще раз недобитки пливуть
У неволю, як ріки, –
Та немає вже їм вітчини,
І не вернуть навіки.
І загасне Ізрайля звізда,
Щоб вже більше не сяти;
Лиш ненависть, що в храмі зросла,
Піде світом гуляти.
Сумніваєшся? Віри не ймеш?
О, ймеш віру, я знаю!
Се той рай, що жде плем’я твоє
У обіцянім краю!
Ти для нього трудився! Скажи,
Було за що трудиться?
Щоб наблизився він, може, ще
Схочеш палко молиться?"
І поник головою Мойсей.
"Горе моїй недолі!
Чи ж довіку не вирваться вже
Люду мому з неволі?"
І упав він лицем до землі:
"Одурив нас Єгова!"
І почувся тут демонський сміх,
Як луна його слова.

XIX

Гуркнув грім. Задрижали нараз
Гір найглибші основи;
І один за одним понеслись
Передтечі Єгови.
Піднялася до стропу небес
Чорна хмара стіною,
Мов Ніч-мати насупила вид
Ненавистю грізною.
І заморгала бистро у тьмі
Огняними очима,
Забурчала, як мати, що, знай,
На лиху доню грима.
Із тривогою слухав Мойсей
Пітьми й блискавок мови,
Ні, не чути ще серцю його
У них гласу Єгови.
І ревнув понад горами грім,
З жаху їжиться волос,
Завмира серце в груді... та ні,
Не Єгови се голос.
Поміж скелі завили вітри,
Їх сердитії нути
Кліщать душу, мов стогін, та в них
Ще Єгови не чути.
Ось із градом і дощ злопотів,
І заціпила стужа,
І в безсиллі свойому душа
Подається недужа.
Та ось стихло, лиш води дзюрчать,
Мов хтось хлипає з жалю,
З теплим леготом запах потяг
З теребінт і мигдалю.
І в тім леготі теплім була
Таємничая мова,
І відчув її серцем Мойсей:
Се говорить Єгова.
"Одурив вас Єгова? А ти ж
Був зо мною на згоді?
І контракт підписав, і запив
Могорич при народі?
Бачив плани мої і читав
В моїй книзі судьбовій?
Бачив кінці і знаєш, що я
Не устоявся в слові?
Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих злічив,
Кождий волос на тобі.
Ще не йшов Авраам з землі Ур
На гарранські рівнини,
А я знав всіх потемків його
До остатньої днини.
Вбогий край ваш, вузький і тісний
І багатством не блиска?
А забув, що тісна і вузька
І найбільших колиска.
Прийде час, з неї виведу вас
На підбої та труди.
Так, як мати дитину в свій час
Відлучає від груди.
Тут на полі скупім і худім,
Наче терен на ріни,
Виростайте ціпкі і тверді
До великої зміни.
О, я знаю ту вашу ціпку,
Ненаситную вдачу!
Ви б на жизній землі розповзлись
На подобу будячу.
Ви б і тілом, і духом своїм
Присмоктались до скиби,
І зловив би вас Маммон у сак,
Як товстючії риби.
Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,
Наїдавшися ласо…
Відригаться вам буде повік
Те єгипетське м’ясо.
І, зірвавшися з сеї землі
Та розбивши всі карби,
Ви розвієтесь світ здобувать,
Його соки і скарби.
Та зарік я положу твердий
На всі ваші здобутки,
Мов гадюку на скарбі, дам вам
З них турботи і смутки.
Хто здобуде всі скарби землі
І над все їх полюбить,
Той і сам стане їхнім рабом,
Скарби духу загубить.
Своїх скарбів невольник і пан,
За ціну сліз і крови,
Щоб збільшити їх, мусить він сам
Руйнувать їх основи.
І як п’явка, що кров чужу ссе, –
Йому лік, сама гине, –
Так і вас золотий океан
На мілизні покине.
В золотім океані вас все
Буде спрага томити,
І не зможе вас хліб золотий
Ані раз накормити.
І будете ви свідки мені
З краю світу до краю,
Що лиш духу кормильців з усіх
Я собі вибираю.
Хто вас хлібом накормить, той враз
З хлібом піде до гною;
Та хто духа накормить у вас,
Той зіллється зо мною.
Ось де ваш обітований край,
Безграничний, блистячий,
І до нього ти людям моїм
Був проводир незрячий.
Ось де вам вітчина осяйна,
З всіх найкраща частина!
Лиш дрібненький задаток її
Вам отся Палестина.
Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб, шукавши її, став мій люд
Паном земного круга.
А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.
Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!"

XX

Ходить туга по голій горі,
Мов туман по пустині,
Сіє думи й бажання свої
По широкій країні.
Сипле цвіти й листки, що давно
Вже зів’яли й пожовкли,
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.
Що ще вчора байдужне було,
Нині любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нині святості повне.
У гебрейському таборі ніч
Проминула в тривозі;
Скоро світ, всі глядять: він ще там,
На скалистій віднозі?
Ні, нема! І було те "нема",
Мов жах смерті холодний.
Чули всі: щезло те, без чого
Жить ніхто з них не годний.
Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм смисл життєвий,
Просвітляло і гріло.
І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумління,
І весь табір мов чаром попав
В отупіння й зомління.
Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.
Гонять стада, кудись-то спішать…
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст божий,
Голод духу і жах самоти
І безодні старої…
А Єгошуа зично кричить:
"До походу! До зброї!"
І зірвався той крик, мов орел,
Над німою юрбою,
Покотився луною до гір:
"До походу! До бою!"
Ще момент – і прокинуться всі
З остовпіння тупого,
І не знатиме жаден, що вмить
Приступило до нього.
Ще момент – і Єгошуї крик
Гірл сто тисяч повторить;
Із номадів лінивих ся мить
Люд героїв сотворить.
Задуднять – і пустині пісок
На болото замісять,
Авірона камінням поб’ють,
А Датана повісять.
Через гори полинуть, як птах,
Йордан в бризки розкроплять,
Єрихонськії мури, мов лід,
Звуком трубним розтоплять.
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…

1905

Короткий довідник до твору

  • Роздорожжу – роздоріжжя.
  • Люд – люди.
  • Будущим – майбутнім.
  • Пророки – провідники волі Божої.
  • Вітхніння – натхнення.
  • Цвіти – квіти.
  • Дактилі – фініки.
  • Гебреї – євреї.
  • Джиґун – баламут.
  • Передтечі Єгови – попередники Єгови.
  • Легот – вітер.
  • Грижа – гризота.
  • Маєстат – велич, величчя.
  • Мрячних – темних.
  • Гордині котурні – фальшивий пафос.
  • Закрут – крутий поворот.
  • Офірувати душу – пожертвувати.
  • Зарік – обіцянка.
  • Тама – гребля.
  • Красий – строкатий, барвистий.
  • Чир – страва, суп.
  • Жмінка – жменька.
  • Напудити – налякати.
  • Слободити – звільнити.
  • Настріть – настрій.
  • Вітчина – вітчизна.
  • Перст – палець руки.
  • Скиба – смуга, шар землі.
  • Теребінт – дерево з сильним смолистим запахом.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021