Читаючи Стефаника

До 150-річчя від дня народження Василя Стефаника Освіта.ua подає фрагменти есею про творчість видатного новеліста

Читаючи Стефаника

За глибиною і висотою загальнолюдського Василь Стефаник не має собі рівних в українській прозі​.

«Я маю те щастя, що багато людий йдуть до мене зі своїми ранами, аби я їх, як пес, облизував».

В. Стефаник

Василя Стефаника читати бояться. Надто серйозно все у нього. Надто по-справжньому. Треба вживатися в ті образи, поринати в той світ… Лінивим читанням не відбудешся. Декого відлякує мова Стефаника – покутський діалект, яким написані його твори. Відомо, що й сам Стефаник наприкінці життя шкодував про те, що писав свої новели діалектом. Але цікава річ, сьогодні, коли із засобів масової інформації вдень і вночі лунає знебарвлений, уніфікований, часто-густо не надто й український «мовний контент», покутська мова Василя Стефаника – яскрава, містка, виразна – є чудовою протиотрутою проти знебарвлення і стандартизації. 

«Люди сапають, а ти, дурню, ювілей роби», – сердито буркотів Стефаник про свій ювілей 1926 року. У цьому – весь Стефаник, чоловік, який «любив Русів і правду в собі», і не мав себе за письменника. «Я пишу тому, що люблю мужиків, і пишу для приятелів, – зізнавався в листі до Ольги Кобилянської. – А більше для нічого і нікого. Література, то є афішовання, то є комедіянтство. Вся, вся».

Михайлина Коцюбинська

Одне з найкращих літературознавчих досліджень про Василя Стефаника належить перу Михайлини Коцюбинської (1931–2011) – племінниці Михайла Коцюбинського, чільної постаті українського шістдесятництва і дисидентства другої половини ХХ ст. 

До 150-річчя від дня народження видатного новеліста Освіта.ua подає фрагменти есею Михайлини Коцюбинської «Читаючи Стефаника». Написаний далекого 1971 року, цей есей увійшов до двотомника «Мої обрії», що побачив світ у видавництві «Дух і літера» 2004 року. 

Біла цяточка на чорному тлі

«Стискаю міцно Вашу руку, тоту, котра так сильно малює двома барвами. Чорною і тою, що її лілія носить – і котрою «Вечірня година» переповнена, біла. Здається, вона ніжна, як у жінки, а вона саме залізо».

(О. Кобилянська – В. Стефаникові)

Кадр із фільму «Камінний хрест» (1968).

Марко Черемшина називав Стефаника «поетом мужицької розпуки». Справді, творчість Стефаника – це свідомість горя і болю людини. «Стихійно-чулий», за влучним висловом Вацлава Морачевського, він завжди готовий прийняти чужий біль і перелити його в слово. Можливо, і студіювати медицину Стефаник почав, відчуваючи настійну потребу гоїти чужі болі, фізичні чи душевні. 

За глибиною і висотою загальнолюдського Стефаник не має собі рівних в українській прозі. Кардинальні проблеми людського буття і людської духовності, підставові якості натури, тонкі психологічні процеси, моральна патологія – зрада, хвороби сумління, самотність, тягар нечистої совісті, психологічна несумісність різних натур… І нарешті, одвічна проблема смерті, однаково невблаганної для всіх – «мужика й шинкаря, й сироти-кобзаря», що «не мина й царя».

«Поет мужицької розпуки», що його життя «опоясує горем», який чує «мелодію смерті»… Та чи залишає Стефаникова творчість враження безвиході, зневіри? Чи можна слідом за Євшаном назвати її «чорною прірвою»? Суцільний чорний океан страждання, без острівців світла, віри, сподівання? Мабуть, правда на боці Кобилянської, яка писала, що рука Стефаника «сильно малює» не однією чорною барвою. 

Та й сам Стефаник усвідомлював це. Інакше він не почував би себе так боляче діткнутим кваліфікацією В. Дорошенка, який зробив його «поетом трупа» – «умираючого села». Стефаник був певний, що майбутні критики назвуть його «здоровлям України». 

«Чорна прірва» – там, де починається невіра в людину, де людину трактують як вмістище пороків, як таку, що гідна того лиха, яке має, і має те, чого вона гідна… Де брак ідеалів, неможливість ідеалу сприймається як норма. Тоді це справді прірва… Далі уже нема нічого. Далі – тільки зашморг.

Така невіра глибоко чужа Стефаникові. Він любить людей, і йому «болить у душі переставати любити». Він певен, що «людина пропадає, як перестає любити». Головна стихія його – це стихія любові: «Люблю людий усіх, бо потрафлю не раз плакати над бідою їх», «як кого полюблю, то чую, що небо д’мені хилиться». Стихія велика і всеосяжна, «без застережень і без претензій». Любов без політикування, дипломатії і фрази, яка не шукає вигод, яка «лишає вічний слід, а не така, що її треба на щодень для закришки». Любов, що її бачив Стефаник у Шевченка як людини, «що любив кавалок нашої землі». 

Доки людина усвідомлює, що вона людина, доки не зотліє ця свідомість, доти вона жива. Знелюднення Стефаник сприймає як найбільшу трагедію. Те, що є природнім для людини, що становить її сутність – доброта, людяність, душевна щедрість – тоді сприймається як зайве, непотрібне, шкідливе, навіть як аномалія, що порушує звичний плин життя. 

«Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого» геніально розроблена ця ситуація в «Злодії». 

Жорстока, звіряча розправа сприймається тут навіть самою жертвою як щось природне, нормальне. Він розуміє, за що його мають убити, і навіть не бере цього за зле. І ті, що наміряються вбити злодія, також мають повне порозуміння до його стану:

«Ви йому не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.

– Та я нічо не кажу». 

І тому «мнєкому», що не може дивитися на розправу, хоч він розуміє її законність, незручно, соромно за свою м’якість:

«– Мені такий встид, що не знаю, де подітиси».

Злодій хапається за ту «мнєкість», як за соломинку, хоч і йому зрозуміла її недоречність тут. Перед смертю він хоче зігрітися біля неї, висповідатися їй. 

Стефаник не виносить ніякого однозначного вироку. «Він не хоче бути прокуратором чи оборонцем: оба однаково півсліпі» (Юрій Морачевський). Ніщо тут не засуджується і не виправдовується абсолютно. В підґрунті нелюдської розправи лежить чистота моралі. Та на злочин людину штовхають злидні. Зачароване коло, в якому немає місця людяності, «мнєкості», де діють інші виміри, інші критерії…

Кадр із фільму «Камінний хрест» (1968). У ролі злодія – Борислав Брондуков.

Тверезий і жорстокий у своїй правдивості, непримиренно правдивий художник, Стефаник – ідеаліст у душі і лицар ідеалу, переконаний, що за природою своєю людина добра, і ніщо не може до кінця це добро витравити. В цьому «здоровля» Стефаника. Навіть там, де умови зовсім, здавалося б, знелюднюють людину, Стефаник прагне знайти і відтінити щось «біле», як контраст на чорному тлі. «Чорне» для нього – це втілення бездонного розриву між законами природи і суспільним злом. 

Так постає Стефаникова художня графіка з її інтенсивною чорно-білою контрастністю. Хай навіть маленька біла цяточка на чорному тлі, та суцільність цього тла вже порушена. Є якийсь вихід, якесь віконце в іншу сферу… 

Це той бучок, що його Гриць Летючий, утопивши одну доньку, дає другій, яка випросилася, щоб та оборонялася від собак, ідучи назад у село. Це те яблуко, яке дає батько хворій Катрусі, перед тим «вичитавши» їй за хворобу. Або ті контрастні перепади настрою у звертаннях його до дочки:

«А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по дохторях розсію, то й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор», – це говорить біда. 

«Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував», – це говорить людина.

Характерно, що Коцюбинський в оповіданні «Що записано в книгу життя», написаному під безперечним впливом Стефаника, органічно сприймає цей Стефаників принцип «білої цяточки» на чорному тлі. Стефаникове «яблуко» і «бучок» знаходять своє безпосереднє продовження в деталі з рядном, що ним син вкриває стару матір, яку сам прирікає на смерть…

Та Стефаник не задовольняється цими цяточками білого. Іноді чорне тло скорботи відступає десь далеко на задній план, і він весь із радістю віддається тій барві, «що її лілія носить». Він обстоює право людини на свою «вечірню годину», на поезію життя і поезію звичаю, моменти спокійного самозаглиблення, злиття з природою, духовного відпочинку, насолоди буттям, нештучності істинно людських взаємин: «Така весна, мій друже, у нас була, і я тішився нею». Віддається всією істотою цим хвилинам, коли людина може бути людиною. 

«А на Святий Вечір мужицький я буду у мужиків. Я хочу чути доконечне, як «зажурилися гори й долини, що не зродила жито-пшениця». Я скупаюся у Святім Вечері, я хлопчиків маленьких буду із снігу витягати, аби йшли до вікон і колядували… Я іду між людий на Святий Вечір» (з листа до В. Морачевського). 

«…Любити Русів і правду в собі»

(В. Стефаник)

Стефаник – натура винятково цільна. Тут маємо повну гармонію творчості і життя, особи і творчості, внутрішнього світу письменника і героя, що, зрештою, не так часто трапляється в літературі. Високе почуття відповідальності за свою творчість засвідчене всім життям письменника. Немає суперечності між «зовнішньою» і «внутрішньою» людиною, немає відстані «від себе» і «до себе»… Стефаник усвідомлював потребу «правди в собі» як найтвердішу позицію в житті, як вірність Шевченковому заповіту не мати «зерна неправди за собою» – «ніколи не зробив-єм подлости хоча би лиш в гадці». Тільки чистими руками можна братися за перо, тільки «неложними» устами можна говорити до людей і про людей.

Василь Стефаник

Високо цінував уміння бути собою незалежно від умовностей, від вимог і вигод дня. Інтелігентській слабкодухості протиставляв «мужицьку» твердість життєвої позиції. «Мені дуже банно, – писав він Вацлаву Морачевському в червні 1898 про В’ячеслава Будзиновського, – що він мусить кричати на радикалів не від себе, але від Романчука, від попів, від редакції «Діла». То так недобре і дуже нефайно з такими патріотами в одну дудку грати. То смерть для кождого чоловіка доброго. Най він кричить на всіх, най єму кажуть, що продався і «сподлився», лиш би він стояв собі сам, бо так єму належиться. Мені сумно, що він не знайшов собі людий таких, як він, що самотні походжають. Додайте йому сили, аби він відірвався від людий». 

«Стояти самому собі», «самотнім походжати» – це в Стефаниковому розумінні аж ніяк не означає зневажити людей. Він вимагає триматися твердої позиції, обстоювати тільки те, що стало глибоким внутрішнім переконанням, а не наспівано у вуха, які б наслідки для людини це не мало. Тому іноді треба «відірватися від людей», щоб залишитися людиною. Знову ж та суперечність між Людиною і «людьми», так добре усвідомлена Шевченком. 

Таким «самотнім» був Стефаник з його «хочу людий»… 

Тільки «правда в собі» давала Стефаникові моральне право наблизитися до людини як письменник, втрутитися в людський біль. Щоб ні на крихту не зневажити його хоча б тінню фальшу, афектації. Він завжди насторожі, щоб не схибити в цьому. «Змучений і я, тож іду за своїми, – описує він у листі до В. Морачевського (17.05.1896) свою зустріч у Кракові з якоюсь нужденною поховальною процесією. – Та одна баба каже мені забиратися і не робити сміху з їх похорону. Я відійшов, бо баба добре знає, хто змучений, а хто не змучений. А я, дивіть, оббріхував себе і мав за змученого. А от баба каже, що ролі для мене в тій драмі немає! Христос змучений, бо людей спасав, хлопчики – мученики нашого ладу, баби – вони мучениці, бо зродили мучеників, а відки я тут взявся?! Хотів бути мучеником, не протерпівши мук! От брехун!»

Вразливий до болю, заглиблений у собі і своїх героях, людина найтоншої вразливості, що спалює себе болем – такий Стефаник. Та хибним було б уявляти його як людину вічно похмуру, меланхоліка й мізантропа, що не знімає з себе тоги болю й страждання. Стефаник – людина повнокровна, земна і сильна. Всі, хто знав його, підкреслюють «притаєну веселість того сумного письменника» (слова Богдана Лепкого), згадують, що він любив жарти, мав гостре почуття гумору. «Він (лікар) може  посвідчити, що я не був навіть в хоробі ні нещасливий, ні песиміст, і під час лікарських оглядин ми оба дуже добре забавлялися», – писав Стефаник в автобіографічних замітках.

Кадр із фільму «Камінний хрест» (1968).

Міцно стояв на землі. Добрий господар, практичний і працьовитий, він зумів так налагодити зруйноване господарство свого тестя Кирила Гаморака у Стецеві, що зажив поваги навіть у такого міцного господаря, як батько. Так само поставив господарство і в Русові. Зі спогадів він постає як людина зібрана, твереза й практична, що знає ціну копійки і не розкидається нею, все звик «помацати» своїми руками, щоб справдити добротність. Вражає гідна Стефаникової творчості моторошно-життєва деталь, що її наводив Василь Костащук у журнальному варіанті своїх спогадів про письменника. Коли померла дружина Стефаника, він купив у Снятині чорну металеву домовину. Вибираючи її, сам лягав у неї, щоб упевнитися, чи вигідно буде…

Рано вставав, пильнував сам, щоб усе живе в його господарстві не було голодне – як люди так і тварини. Дуже любив тварин, зокрема коней. Любив і знав працю в полі. І її будні, і її поезію. Тому поезія в його творах не вигадана. Тому будні – не безпросвітні. Тому йому завжди вдається зберегти реальні пропорції життя. 

«Його твори, – писав Вацлав Морачевський у своїх спогадах, – подібні до нього, а він до них. Vita eius res simplicissima («Його життя просте, як він сам»).

Не намагався відрізнятися від своїх земляків. Але не намагався спеціально й не відрізнятися. Відрізнявся силою свого єства. Був таким, яким був. Любив Русів і правду в собі. 

Джерело: Коцюбинська М.Х. Мої обрії: В 2.т. – К.: Дух і літера, 2004. Т.1. С. 157–190,

Підготував Микола Байдюк.

Освіта.ua
13.05.2021

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів