5 документальних фільмів, що варто подивитися

Освіта.ua рекомендує до перегляду кілька яскравих творів сучасного українського документального кіно

5 документальних фільмів, що варто подивитися

Редакція Освіта.ua склала короткий список українських документальних фільмів, які варто переглянути вчителю й доречно обговорити з учнями. Кожен із цих фільмів зачіпає важливі етапи української історії та болючі проблеми нашого сьогодення.

«Живі»
Режисер Сергій Буковський, 2008.

Герої фільму були дітьми, коли в їхніх батьків відібрали все. Голодомор 1932–33 років забрав життя мільйонів українців. То була трагедія народу, що жив і працював

на найродючіший у світі землі. Про це знали у світі й надсилали повідомлення своїм урядам дипломати, писав про це молодий британський журналіст Гарет Джонс, життя якого обірвалося несподівано і трагічно. 

Історико-документальна картина поєднала дві сюжетні лінії. Перша — це свідчення майже трьох десятків свідків Голодомору. Друга розповідає історію британського журналіста Гарета Джонса, випускника Кембриджського університету та радника колишнього прем'єр-міністра Сполученого Королівства Дейвіда Ллойда Джорджа.

Він готував для світової громадськості справжні факти про масштаби Великого голоду, за що його було депортовано до Москви енкаведистами.

Назва «Живі» – тому що фільм про живих, тих, хто зумів вижити й залишитися людиною. Він про мертвих, але живих в нашій пам'яті та історії.
За словами режисера Сергія Буковського, творча група прагнула через фільм вписати історію Голодомору у світовий контекст, показати, що це не лише українська трагедія, а трагедія світу.

«Було дуже багато людей, які працювали над фільмом, було дві групи, рісерчери, але у фільмі є герої навіть наших знайомих, які розповідали, що у їхніх родинах є історії. Це торкалося кожного. Ми також усвідомлювали дуже велику відповідальність, адже люди, яких ми знімали, – це вже останні свідки Голодомору, це діти Голодомору. Цим людям на той час було понад 80 років. Окрема історія – це те, як ми з ними працювали. Головним було не записати інтерв’ю, а те, як попрощатися, бо здебільшого це були дуже одинокі, самотні, нещасні люди. Але вони були живі, привітні, відкриті, з неймовірним почуттям гумору», – говорить Сергій Буковський.

«Будинок “Слово”»
Режисер Тарас Томенко, 2017.

Документальний фільм оповідає про легендарний будинок у Харкові, під дахом якого 1928 року оселилися радянські письменники й художники. 

У 1920-х – 1930-х роках у Харкові в 66 квартирах будинку, спроєктованому у формі літери «С», жили найвідоміші українські митці. Інтелігенцію протягом кількох років було репресовано, розстріляно чи перетворено у співців партії. Тепер будинок Слово став символом колишньої радянської системи.

У стрічці оприлюднили невідомі факти з біографій письменників, які творці знайшли в архівах.

«Головним героєм фільму є будинок «Слово». Сенс його в тому, що йдеться не про те, що це був жахливий період, традиційна історія доби «розстріляного відродження», як ми його уявляємо, як про це розповідають у шкільній програмі. Це насамперед історія живих людей зі своїми радощами життя, коханням і пристрастями.

Це фільм-подорож через квартири, наче ми заглядаємо в ці вікна, ніби підслуховуємо ці розмови. Дуже важливо, що ми нікого не засуджуємо, нікого не вчимо. Ми показуємо так, як було, не даючи жодної оцінки», – наголошує авторка сценарію Любов Якимчук.

Для того, аби історія про це не була сухим викладом фактів, Тарас Томенко придумав озвучити хронікальні кадри тих часів голосами акторів, які б за кожного окремого героя – чи поета Хвильового, чи письменника Йогансена, чи режисера Курбаса, – читали листи, вели колись записані діалоги, декламували вірші та навіть зачитували доноси.

Світова прем’єра фільму відбулася на 33-му Варшавському міжнародному кінофестивалі 2017 року, де стрічка була представлена в конкурсній програмі. У 2018 році фільм здобув національну кінопремію “Золота Дзиґа” в номінації «Найкращий документальний фільм».

«Соловей співає»
Режисер Сергій Кримський, 2019.

Документальний фільм «Соловей співає. Доки голос має» є новаторським і монументальним дослідженням проблеми мовного питання в Україні. Автори аналізують мовну ситуацію не в звичайній, поширеній формі протистояння політичних сил, а досліджують значно глибші причини й наслідки нинішньої конфронтації довкола української мови. 

Автори фільму намагаються знайти відповідь на запитання: «Чому спілкуватися в Україні XXI століття українською мовою для багатьох громадян є нонсенсом, чому ці громадяни відчувають відторгення та спротив?». Щоб відповісти на це запитання, творці стрічки занурюються вглиб історії й об’єктивно руйнують міфи, які століттями насаджувалися як єдина істина щодо меж і сфер української мови.

Як часто вам доводиться чути поширене «Какая разница, на каком языке», «Мова не має значення», «Українською спілкувалися лише в селах», «Української ніколи не було в Києві»? Чи замислюється кожен з тих, хто ретранслює ці ідеї, що насправді вони були майстерно інтегровані в суспільну думку пропагандою Російської імперії, Радянського Союзу, Російської Фередації? І головне - чи замислюються їх ретранслятори, навіщо?

Якщо мова справді не має значення, тоді чому протягом багатьох століть кожен із загарбників українських земель намагався насамперед ліквідувати українську мову, вдаючись до витончених методів лінгвоциду? 

Автори фільму вперше в українській документальній журналістиці аналізують українське мовне питання через досвід інших країн, зокрема Білорусі та Ізраїлю. Історія цих держав доводить думку про те, що мова була, і особливо гостро сьогодні є одним з головних чинників національної безпеки та цілісності кожної країни, а також вирішальним фактором у стані гібридної війни, у яку втягнуто Україну. 

Новаторською особливістю фільму, присвяченому мовному питанню, є його добра, неагресивна тональність. Адже завдання, яке ставила перед собою творча група, – не  загострювати конфліктну ситуацію, а привернути увагу до потреби поширення правдивої історії та перевіреної інформації.

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»
Режисерка Надія Парфан, 2019.

Іван Васильович багато років очолює профспілку комунального підприємства «Івано-Франківськтеплокомуненерго». Його magnum opus – профспілковий хор, у якому співають диспетчери, ремонтники, слюсарі, бухгалтери та інші співробітники підприємства. 

Голова профспілки пишається творчими здобутками комунальників, але «спочатку людям тепло – а вже потім співати». Опалювальний сезон вносить корективи в графік репетицій. Трудовий колектив намагається полагодити застарілі комунікації, поки розгнівані споживачі штурмують гарячу лінію. Чи зігріє холодну батарею українська народна пісня?

Події документально-художнього фільму розгортаються на тлі котелень і виробничих цехів і показують несподівану поезію комунальних буднів: взаємини зі споживачами, аварійні виїзди та народний спів.

За словами режисерки, фільм мав бути насамперед про хор, про індустріальну симфонію. Бо ж коли співає одна людина, то це може звучати негарно. Проте коли багато людей починають співати разом, то виходить піднесена катарсична краса.

«В українській культурі дуже багато патетики. Це добре, часом треба і поплакати. Але мені здається, що для поступального руху необхідна іронія, яка і допомагає пережити реальність та зафіксувати її», – переконана режисерка Надія Парфан.

Кінострічка «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» отримала нагороду «Золота Дзиґа 2020» в номінації «Найкращий документальний фільм».

«Земля блакитна, ніби апельсин»
Режисерка Ірина Цілик, 2020.

Фільм оповідає про життя родини з містечка Красногорівка в «червоній зоні» Донбасу, яке чи не найбільше постраждало від обстрілів. 2014–2015 роки були дуже складними для цієї родини. Щоночі вони спали у підвалі. Будинок їхніх сусідів зруйнувало снарядом. Зруйнована й школа, де навчалися діти.

Попри всі обставини, головні герої не втрачають надії і навіть пробують самі знімати фільми про війну. Війна в Україні триває, але триває і життя.

«Війна для них – це така собі рутина, це щось звичне, нецікаве. А кіно – це отой магічний світ, якийсь паралельний вимір, який для них відкриває свої двері», – говорить режисерка Ірина Цілик.

Ось що розповідає один з героїв стрічки: «Мене звати Владик. Мені 10 років. Я дуже люблю мріяти, і я дуже ранимий. Коли я ходив у садок, у мене був друг, я любив проводити з ним час і дорожив нашою дружбою. Але почалася війна, мій друг поїхав, я втратив його. Більше у мене немає друзів. Напевно, це ображає мене найбільше. Я мрію про те, щоб в моєму житті знову з'явився справжній друг, який не буде наді мною сміятися, з яким я зможу ділитися своїми секретами. Хоча в моєму житті є така людина, і навіть не одна. Це моя сім'я, а особливо моя старша сестра Мирослава. Я мало пам'ятаю про ті дні, коли стріляли, але я пам'ятаю, як було страшно, і Мирослава завжди знаходила якісь потрібні слова, щоб нас заспокоїти, коли мама йшла по дрова або воду. Усі мріють подорожувати, щоб побачити щось нове і цікаве, але я хочу тільки в Київ, до своєї сестри, за якою дуже сумую. Я уявляю собі, як ми будемо ходити з нею по музеях. У нас в підручнику дуже багато музеїв, які знаходяться в Києві, і я хотів би відвідати їх. Як і всі в нашій родині, я граю на музичному інструменті (баян). Люблю музику, завдяки їй можна висловити свої емоції, які соромишся сказати. Я ходжу на футбол. Мені подобається заняття спортом, вони дають мені впевненість у собі. Як багато хто, люблю комп'ютерні ігри, люблю дивитися мультики. Деякі з них можу передивлятися багато-багато разів. Завжди плачу, коли дивлюся мультик про мамонтенятка, я уявляю що було б зі мною, якби ми втратили маму. Мама для нас – найдорожче. Хотів би я ще раз знятися в кіно – не знаю. Мені було цікаво, я дуже хотів допомогти сестрі, але, напевно, більше зніматися не хочу. Хоча хотів бути оператором, як Міра. Тепер мрію стати агрономом, щоб ростити хліб».

Міжнародна прем'єра фільму відбулася 24 січня 2020 року на престижному американському кінофестивалі «Sundance Film Festival», де стрічка отримала нагороду за найкращу режисуру в категорії світової документалістики.

Освіта.ua
13.12.2020

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Іван Богун
Що варто прочитати стосовно невідомої історії України учням та вчителям? Які таємниці не відкриті наукою нині? Де знайти неупереджену аналітику? Рекомендую блог СВЯТОЯР на UA Modna де багато цікавих матеріалів по темі. Серед таких: походження слов’ян, давні духівники рахмани, слов’янська археологія, арії та їх світогляд, держави українського минулого (Артанія, Дулібія, Рось), давньоруські підробні літописи, цікаві велесовичні тексти, походження українського письма та мови, українські традиції та свята, Берестецька битва, постать Івана Богуна, Діброва - як попередник Львова, псевдослов’янізм, місто Соуренж (Суренж), таємниці Рівненських підземель, гібридні війни проти України, одинізм як темна ідеологія... Читати рекомендую з найстарших за часом матеріалів. Це щоб все було логічно... СВЯТОЯР UA Modna
М да!
А є фільми про радістні досягнення у історії України, чи тільки журба!? А.. ще не вмерла в Україні . Так й гниє з журбою!
Українець
Для М да!: є, ну це в основному спорт: бокс, футбол (молодіжка чемпіон світу), та і А. Шевченко радував як гравець, тепер радує як і тренер. Є окремі наукові проекти, успішні досвіди деяких місцевих керівників по благоустрою і розвитку своїх громад. Просто це мало популяризується.
Коментувати