Цієї осені я багато роблю домашніх завдань із молодшим сином. Ну як роблю: стою над душею і керую мотивацією, поки Дарій сидить над зошитом, гризе олівець і дивиться у вікно так, наче там от-от почнеться щось важливіше за будь-яку вправу з підручника. «Якщо не зробиш, то…», «Дарію, май совість…», «Жодних солодощів, доки не…» Словом, сумлінно виконую роль дорослого.
Звісно, Дарію глибоко начхати на цю домашку, вона живе в нього десь між «щоб тато не сварився» і «щоб у школі не діставали». Ми кілька разів майже по-дорослому говорили на прекрасну тему «навіщо нам домашка», і він, у принципі, зрозумів, але цього болю світу поки не прийняв.
Судячи зі старшого, прийняття, каяття і сумлінне виконання прийдуть років через три-чотири, десь між п'ятим і сьомим класом, разом із гірким зітханням людини, яка нарешті визнала зошит своїм.
І тут мені чесно муляє одна деталь: погрози, цукерки й «май совість» у старшого в шостому класі були ті самі, що й у другому, отже, свою роботу зробило щось інше, майже непомітно в процесі і без мене, і я досі до кінця не знаю, що це було.
Дослідники, які роками вивчають батьківську участь у навчанні, мене б тут не втішили: накази, тиск і торг солодощами вони відносять до стилю, який частіше гасить у дитини власну мотивацію, ніж розпалює, а сама домашка в молодших класах пов'язана з успішністю помітно слабше, ніж у старших.
Сцена не нова, у ній рано чи пізно опиняються всі більш-менш притомні батьки, але за нею проступає рамка для безлічі взаємодій у нашому світі дорослих ідей і незрілих людей. Президент має робити свою домашку, а громадянське суспільство мотивує його, як уміє. Держава має робити свою, а ЄС вигадує ходи і промовисті гасла, щоб ми перегорнули бодай ще дві сторінки, ну хоча б півтори. І страшенно важливу домашку має робити громадянське суспільство в тилу, поки його краща частина на фронті купує йому час і береже за ним той самий зошит, стіл і олівець.
Якщо відкинути іронію, за всіма цими парами стоїть один антропологічний механізм, і описали його достатньо давно. Мій улюблений Виготський на початку тридцятих писав, що кожна вища психічна функція з'являється на сцені двічі: спершу між людьми, а вже потім усередині дитини. Обов'язок робити домашку поки що живе між мною і Дарієм, у моєму голосі, у печиві в шафі, чи в бабл-ті, яке я обіцяю йому купити в корейській кафешці СтрітКім, в інтонації, з якою я кажу «май совість», і тільки згодом, якщо пощастить, переселиться в середину нього.
Психологи називають цей переїзд інтеріоризацією і розкладають його на сходинки: роблю, бо покарають; роблю, бо соромно; роблю, бо бачу навіщо; роблю, бо це моє. Тиском ззовні можна дотягнутися хіба що до другої: «май совість» поселяє в дитині мій голос на правах квартиранта, і мине ще кілька років, поки з мого «не можна» в ньому виросте його власне «не можу». Поки що Дарій чемно (майже) мене слухає і дивиться у вікно.
Гірше те, що тиск ще й привчає до підробки, і це добре видно на старому експерименті з Хайфи, де 1998 року в десятьох приватних дитсадках рахували батьків, які запізнюються по дітей, а потім у шести з них запровадили невеликий штраф. Запізнень стало помітно більше, і коли штраф скасували, вони так і лишилися на новому рівні, бо провина перед вихователькою перетворилася на послугу, за яку можна заплатити й за 15 шекелей продовжити собі трохи часу й вже не летіти таким поспіхом до садочку.
Підозрюю, що з цукерками в нас удома все йде туди ж: ще трохи, і Дарій почне торгуватися, скільки вправ коштує одна.
З траншами так само: реформа, ухвалена під транш чи під безвіз, сприймається як оплачена, і щойно здається, що вчитель відвернувся, сторінку пробують вирвати, як уже не раз бувало і як сталося в липні двадцять п'ятого, коли антикорупційні органи за один день підпорядкували генпрокурору.
Дослідники державної спроможності називають це ізоморфною мімікрією: держава вчиться виглядати, як держава, і зошит здається заповненим, хоча задачі в ньому ніхто не розв'язував.
І тут аналогія з дитиною ламається в найнеприємнішому місці: Дарій подорослішає майже напевно, бо в нього дозріває мозок і з'являються власні цілі, а перехідного віку, який прийде сам, у держав і суспільств немає. Атестат можна отримати і розучитися писати: Угорщина вступила до ЄС 2004-го, у 2022-му Європарламент назвав її гібридним режимом виборчої автократії, і всі резолюції та заморожені кошти не зробили того, що цієї весни зробили самі угорці, прийшовши на вибори так, як не приходили з дев'яностого року.
Друга незручність болить ще більше, бо до цієї школи нас ніхто не тягнув за вухо: у листопаді тринадцятого ми самі вийшли на Майдан, коли влада відмовилася підписувати угоду про асоціацію, і заплатили за право на цю домашку найдорожчим. А тепер дедалі частіше робимо її так, щоб у Брюсселі не сварилися, і цей шлях веде просто в Хайфу, де обов'язок, за який колись стояли на морозі біля бочок із вогнем, тихо перетворюється на рахунок, який можна оплатити.
Найменш приємне чекає на нас самих. Два липні поспіль на майдані Франка стояли молоді люди з картонками, і на одній цього літа було написано «Тобі личить чути свій народ». Я тоді подумав, що це те ж домашнє «Дарію, май совість», тільки маркером на картоні, і що інших інструментів у суспільства, поки воєнний стан відклав вибори, лишилося небагато: солодощів не відбереш, тож апелюєш до совісті.
Картонки спрацювали: торішній закон переписали за дев'ять днів, і багато хто з тих, хто тоді стояв на площі, якщо порахувати, десять років тому якраз ходив у п'ятий-сьомий клас, коли цю вправу вписували в наш зошит заради безвізу, отже, деякі домашки таки переселяються всередину.
Тільки я помічаю, що всі ми, від Брюсселя до мене за власним столом, значно охочіше стоїмо над чужим зошитом, ніж сидимо над своїм. Наш, громадянський, лежить розгорнутий, і хто сидітиме над ним, коли картонки складуть у кут, досі невідомо.
А ті, хто купує нам час у своїх окопах, на відстані від власних сімей, під тиском військової системи, над нашим зошитом не стоятимуть. Вони тримають двері кімнати, де лежать зошит, стіл і олівець, і платять за кожну тиху годину над ними так, як ніхто з нас за жодну домашку не платив. Ті з них, хто повернеться, сядуть поруч і просто подивляться, що ми встигли написати.
Сьогодні ввечері я спробую інакше: підсуну до столу другий стілець, покладу поруч свій зошит, у якому теж вистачає недороблених вправ, і сяду. Не знаю, чи спрацює, але погрози за всі ці роки так нікого в нашій родині й не переконали. Дарій, звісно, однаково спитає, навіщо нам домашка, і я, перш ніж відповісти, зверну увагу на свій Apple Pencil, який вже погризений не менше за дерев’яний Koh-i-noor Дарія.
Автор: Денис Блощинський, музикант, підприємець, громадський діяч.
