Сьогодні я хочу попросити кожного, хто читає цей допис, на хвилину зупинитися. Прочитати його не поспіхом, а вдумливо. І хоча б на декілька секунд уявити себе на місці звичайного українського вчителя.
Уявіть собі, лунає повітряна тривога. Діти разом із педагогами спускаються в укриття. Зачинене приміщення, обмежений простір, десятки, а іноді й сотні людей. Поруч із вами розміщуються три, чотири, п’ять, а то й більше класів. У кожному класі від 15 до 30 дітей. Біля кожного класу свій учитель. І ось у цих умовах від педагогів вимагають продовжувати освітній процес, проводити уроки, пояснювати новий матеріал, забезпечувати якісне навчання.
А тепер уявіть, що всі ці вчителі одночасно починають проводити уроки!
Один вчитель пояснює математику, другий – українську мову, третій – історію, четвертий намагається навчити дітей англійської. І все це відбувається в одному приміщенні!
А тепер, будь ласка, дайте мені відповідь на просте, але надзвичайно важливе питання: який рівень шуму буде в цьому укритті? Хто кого почує? І головне – що зможуть засвоїти діти?
І це ще добре, якщо площа укриття дозволяє хоча б на метр відокремити один клас від іншого. А якщо укриття настільки маленьке, що там навіть звичайний стіл немає де поставити? Якщо діти сидять поруч, практично один біля одного? Про яку якість освітнього процесу ми тоді говоримо?
І знаєте, чому я сьогодні порушую це питання? Тому що я сам був директором закладу освіти. Я знаю цю проблему не з телевізора, не з красивих презентацій і не з міністерських кабінетів.
Я особисто стикався із ситуаціями, коли приміщення закладу освіти взагалі не було розраховане на повноцінне укриття. Але ми шукали можливості, пристосовували простір, робили все, що могли, аби діти мали хоча б місце, де можна сховатися під час повітряної тривоги. І повірте, це зовсім не те, що написати чергову рекомендацію на папері!
У мене сьогодні є запитання до тих, хто розробляє та затверджує рекомендації щодо організації навчання в укриттях.
А ви особисто хоча б раз пробували провести урок у таких умовах?
Не відвідати показове укриття перед телекамерами, не подивитися на новенькі парти та красиво розвішані таблички, а спуститися у звичайне шкільне укриття під час справжньої повітряної тривоги. Просто посидіти в укритті кілька годин, коли навколо десятки дітей, хтось плаче, а хтось телефонує мамі, чиясь дитина запитує, чи скоро можна буде вийти. Хтось боїться вибухів, а інший намагається заспокоїти свого однокласника. І це природно! Бо перед нами не роботи, а діти! Діти, які живуть у країні, де війна стала частиною їхнього дитинства.
А вчитель у цей момент повинен не лише навчати. Він повинен заспокоювати, підтримувати, стежити за безпекою, відповідати на десятки запитань і водночас намагатися пояснювати навчальний матеріал.
Ви хоч розумієте, яке це навантаження на одну людину?
Я переконаний, що якби кожен, хто ухвалює відповідні рішення, хоча б один повноцінний урок провів у звичайному переповненому укритті, зміст багатьох рекомендацій був би зовсім іншим.
А тепер звернуся до тих, хто любить говорити, що вчителі нічого не роблять. Спробуйте хоча б 45 хвилин пояснювати навчальний матеріал, коли поруч одночасно розмовляє сотня людей! Спробуйте втримати увагу дітей, які щойно почули сигнал повітряної тривоги! Спробуйте не втратити терпіння, коли одна дитина плаче, друга налякана, третя хоче додому, а четверта запитує, чи все буде добре з її батьками!
І після цього скажіть мені, що вчитель нічого не робить!
Я пишу це не для того, щоб когось безпідставно критикувати. Я пишу це тому, що мені болить за українську освіту. За наших педагогів. За директорів шкіл. І найбільше – за дітей.
Мене обурює, коли відповідальність за надзвичайно складні рішення знову й знову перекладають на плечі керівників закладів освіти.
Керівник повинен організувати. Керівник повинен забезпечити. Керівник повинен виконати.
Але виникає логічне запитання: а хто повинен забезпечити самого керівника необхідними умовами, ресурсами та реальною підтримкою? Хто має допомогти школі, якщо її укриття фізично не пристосоване для проведення повноцінних уроків? Хто має почути вчителя, який щодня працює на межі своїх можливостей?
І найболючіше для мене – це коли замість допомоги керівники отримують перевірки, претензії, погрози штрафами та пошук винних.
Я щодня спілкуюся з керівниками закладів освіти з різних куточків України. І повірте, те, що я чую від колег, змушує серйозно замислитися над тим, наскільки далеко іноді офіційні вимоги відірвані від реальних можливостей шкіл.
А знаєте, що подекуди відбувається на практиці? В укриття занесли парти, розставили стільці, повісили таблички: «3-А клас», «4-Б клас», «5-В клас». Сфотографували. Відзвітували. І начебто все готово до проведення уроків.
Але хіба парта в укритті автоматично означає, що там створено умови для навчання? Хіба табличка з назвою класу здатна прибрати шум? Хіба звіт може замінити нормальну вентиляцію, достатній простір, освітлення та елементарну можливість почути вчителя?
Ні! І ми повинні нарешті навчитися відрізняти реальну організацію освітнього процесу від створення видимості його організації.
Я чудово розумію своїх колег-директорів. Розумію, наскільки непросто сьогодні керувати закладом освіти, коли потрібно одночасно виконувати вимоги законодавства, забезпечувати безпеку дітей, підтримувати педагогічний колектив і відповідати за величезну кількість процесів.
Але чи розуміють це всі ті, хто підписує чергові рекомендації та вимагає їх виконання?
Безпека дітей має бути безумовним пріоритетом. Але безпека не повинна перетворюватися на формальність, а навчання – на імітацію!
І я хочу, щоб кожен педагог та кожен керівник закладу освіти знав: ви не залишилися сам на сам із цими проблемами. Як адвокат і людина, яка багато років присвятила освітній галузі, я готовий, як і раніше, надавати безкоштовні юридичні консультації, допомагати розбиратися зі складними ситуаціями, захищати законні права педагогів і керівників закладів освіти. Я не дозволю собі мовчати, коли бачитиму несправедливість, безпідставний тиск або спроби перекласти на освітян відповідальність за проблеми, які вони фізично не можуть вирішити самостійно.
Контроль має бути законним і обґрунтованим. А головне – він не повинен підміняти собою реальну допомогу!
І на завершення хочу сказати найважливіше.
Поки ми обговорюємо рекомендації, накази, звіти та перевірки, український учитель щодня спускається разом із дітьми в укриття. Він теж чує сирени, теж хвилюється за своїх рідних, теж боїться, теж втомлюється. Але поруч із ним діти. І він не може дозволити собі просто розвернутися та піти. Він має знайти слова, щоб їх заспокоїти, має знайти сили, щоб усміхнутися, має підтримати тих, кому страшно. І навіть у цьому шумі, серед тривоги та невизначеності, намагається навчити їх чогось нового.
Бо для дітей учитель у цей момент – не просто людина, яка пояснює математику чи українську мову. Це дорослий, поруч із яким вони хочуть відчувати себе в безпеці.
І знаєте, що мене найбільше вражає?
Попри все це, наші вчителі продовжують працювати. Готують уроки, перевіряють зошити, підтримують дітей, шукають нові підходи і не шукають винних, тому що просто нема часу. І роблять це не один день. Не один тиждень.
Вони живуть і працюють у таких умовах роками!
Тому перш ніж наступного разу сказати, що вчитель мало працює, директор щось не організував, а школа чогось не забезпечила, спробуйте хоча б на одну хвилину уявити себе на їхньому місці. А ще краще – прийдіть і побачте все на власні очі. І не під час показового візиту, а під час звичайної повітряної тривоги. Можливо, тоді стане зрозуміло, скільки сил, терпіння, відповідальності та людяності потрібно сьогодні українському вчителю.
Шановні колеги, директори, вчителі! Я щиро дякую кожному з вас за вашу працю! Дякую за вашу витримку, за те, що навіть у найважчих обставинах ви залишаєтеся поруч із нашими дітьми.
Ми повинні підтримувати одне одного. Не мовчати про проблеми, а говорити про них відкрито. Вимагати не красивих звітів, а реальних рішень. Бо за кожним шкільним звітом стоять живі люди. За кожною партою – дитина. А поруч із нею – учитель, який також потребує захисту, підтримки та поваги.
І запам’ятаймо одне, що вчитель не повинен щодня доводити, що він герой. Учитель повинен мати людські умови для своєї роботи!
Бережімо наших дітей. Бережімо наших вчителів. Бережімо українську освіту. Бо саме в цих укриттях, серед сирен, страху та дитячих голосів, сьогодні продовжує формуватися майбутнє нашої України. І наше спільне завдання нею – зробити так, щоб це майбутнє мало не лише безпечне місце, де можна перечекати тривогу, а й справжні умови для навчання, розвитку та щасливого дитинства.
Автор: Дмитро Ламза, адвокат.
