Питання «як же навчати» у наш час гостріше, ніж «а як навчатись».
І люди з досвідом навчання «і це теж не можна», які роками вставали, як хтось дорослий входить у клас, відпрошувались (!) у туалет «а можна вийти?» і чекали перерви випити води, бо в горлі пересохло, отримали додаткову опцію «а давайте заберемо телефони».
Щоб що?
Правильно: щоб краще вчились.
І їм це здається настільки логічним, що далі вони автоматично ставлять пункт «а тепер я вам розповім».
Залишимо ці ілюзії ілюзіоністам, які потім п'ють валер'янку, скаржаться на поганих дітей і додають у свій лексикон слово «вигорання».
Пропоную одразу базуватись на 2 точках (нема третьої, не буде стабільності):
- Не можна нічого забрати в дитини, не давши рівноцінне на заміну.
- Ми вийшли з совкової «рівності» й «однаковості», а живемо в час, коли крізь всі ці обмеження проривається особистість.
Не буде в класі працювати для кожного учня якийсь один підхід.
Не буде цікавим і корисним для кожного найкрутіше завдання.
Не будуть однаково працювати нормотипові діти, діти з дефіцитом уваги, діти з наявністю античного спектру, та просто двоє різних дітей.
Комусь треба рух, комусь тиша, комусь обговорити в групі, а комусь помалювати картинку, щоб зрозуміти сенс.
Це сучасний світ індивідуального підходу. Про особливості і особистості.
Що робить?
Запитувати дітей, досліджувати, сприймати і приймати.
І використовувати нарешті ШІ, як дуже помічного асистента у створенні різних версій одного завдання і різних способів подачі матеріалу.
А ще краще – навчити поступово самих дітей розуміти, як вони навчаються: нехай створюють собі ці всі матеріали і завдання.
У кого є інші пропозиції – буду рада дізнатись про них.
Автор: Людмила Булигіна, учитель інформатики.
