Днями повернулася з Польщі, де мала честь долучитися до III Міжнародної науково-практичної конференції «Українська мова як іноземна в Польщі».
Останні кілька років я досліджую багатомовність українських дітей, які живуть в умовах війни та міграції. Саме цій тематиці присвячена моя докторська дисертація. Тому цього разу я говорила не лише про дітей, я говорила про нас, дорослих.
І про дві проблеми, які, на мою думку, залишаються недооціненими на п’ятий рік повномасштабної війни.
Мільйони дітей за кордоном, а який план?
Україна переживає один із найбільших міграційних викликів у своїй історії. Водночас це не криза державності. Працює уряд, парламент, профільні міністерства, державні інституції.
У міжнародній гуманітарній роботі ми часто пояснюємо партнерам, що Україна принципово відрізняється від багатьох кризових контекстів світу саме наявністю сильних державних інституцій.
Саме тому мене дивує інше.
На п’ятий рік війни ми досі не маємо публічно артикульованого стратегічного бачення того, якою має бути державна політика щодо української мови за кордоном.
Йдеться не лише про освіту українських дітей, йдеться про значно ширшу систему:
- лінгвістичні права українських мігрантів;
- підтримку української як іноземної;
- міжнародну сертифікацію української мови;
- розвиток україністики у світі;
- роботу з молодими людьми українського походження;
- мовну реінтеграцію українців після завершення війни;
- підготовку до майбутнього статусу української як офіційної мови ЄС.
Усе це потребує не окремих проєктів, а цілісної архітектури мовної політики.
Сьогодні повноваження розподілені між багатьма інституціями – МОН, Мінкультом, МЗС, Національною комісією зі стандартів державної мови, Офісом Президента та іншими структурами.
Але ми досі не бачимо відповіді на просте питання: якою ми хочемо бачити українську мову за кордоном через 10 –20 років і як саме плануємо цього досягти?
Особливо показовим для мене є питання української як іноземної – сфери, без якої неможливо уявити системну присутність української мови в освітніх системах інших держав.
Європейське законодавство давно створює можливості для підтримки мов дітей мігрантів. Для того щоб українська мова повноцінно функціонувала в освітніх системах інших країн, Україні потрібно було не змінювати законодавство Польщі чи Німеччини, а вчасно підготувати власні стандарти, сертифікаційні механізми, навчальні програми та методичні рішення.
Ми не можемо домовитися навіть про терміни
Друга проблема менш помітна, але не менш важлива.
Ми досі не маємо достатньо розвинутого термінологічного апарату для опису тих процесів, які відбуваються з українськими дітьми за кордоном.
Можливо, це звучить занадто академічно.
Але насправді це питання якості рішень.
Перш ніж вирішувати проблему, потрібно правильно її визначити.
Якщо ми по-різному розуміємо базові поняття, якщо змішуємо рідну, першу, домашню, домінантну чи успадковану мову, то ризикуємо сперечатися про різні речі й пропонувати рішення для проблем, яких насправді не існує.
Для роботи з багатомовністю українських дітей нам потрібна спільна мова опису цих процесів. Без сучасного термінологічного апарату ми не можемо ані якісно досліджувати ситуацію, ані планувати ефективну мовну політику.
Інакше ми будемо більше дискутувати, ніж планувати.
Родина як головний союзник української мови
Попри всі виклики, я залишаюся оптимісткою.
Я вірю, що Україна рано чи пізно перейде від ситуативних рішень до системного підходу.
Не для того щоб зупинити інтеграцію українців у нові суспільства, а для того щоб інтеграція не означала автоматичну асиміляцію.
Останню частину виступу я присвятила сімейній мовній політиці.
У дослідженнях дитячої багатомовності ми знову і знову бачимо одну закономірність: жодна школа не може компенсувати відсутність мовного середовища вдома.
Саме родина визначає, чи залишиться українська мовою щоденного життя дитини.
Тому працюємо над практичним посібником для батьків і вчителів «Збережи українську», який допоможе краще зрозуміти шлях багатомовної української дитини та знайти науково обґрунтовані інструменти підтримки української мови. Посібник плануємо презентувати восени.
А щоб почати маленькі зміни вже сьогодні, на конференції ми презентували інтерактивну брошуру «Українська щодня».
У ній є мовна мапа родини, інструмент для самооцінки мовних практик та 30-денний челендж підтримки української мови для батьків і дітей.
Ми разом з Павлом Левчуком створювали її з дуже простою метою: допомогти родинам побачити українську не як абстрактну цінність, а як живу частину щоденного життя дитини.
Друзі, ми щиро віримо, що наукова експертиза може не лише пояснювати складні процеси, а й допомагати їх змінювати.
Автор: Ольга Шевчук-Клюжева, соціолінгвістка, кандидатка філогічних наук.
