Виступ міністра освіти сьогодні, 8 квітня 2026 року, у Верховній Раді став точкою кипіння, а мав стати моментом істини для української освіти.
Країна почула звичний набір цифр про «85% підтримки за даними КМІС» та закиди у «політичній риториці» на адресу тих, хто наважується критикувати механізми впровадження профільної школи.
Поки в Києві реформу малюють як безхмарний шлях до Європи, у громадах – від Вінниччини до Полтавщини – батьки та педагоги готуються до справжньої «освітньої евакуації».
Коли міністерство звітує про тотальну підтримку профілізації, воно свідомо чи несвідомо підміняє поняття. Так, українці хочуть сучасної освіти, вибору предметів та нових лабораторій.
Але чи запитували ті ж соціологи батьків у регіонах: «Чи згодні ви на закриття 10–12 класів у вашій громаді за умови, що дитина буде змушена щодня долати 30–40 км розбитими дорогами під час повітряних тривог?» Відповідь на це запитання перетворила б «переможні» 85% на статистичну похибку.
Сьогоднішній розрив між центром і регіонами – це не політика. Це соціальний виклик, на який у держави досі немає вичерпної відповіді.
Помилково вважати, що реформа б’є лише по селу. У містах вона готує ґрунт для інфраструктурного колапсу та освітньої сегрегації. Обмежена кількість академічних ліцеїв у містах автоматично робить якісну освіту привілеєм. Для тисяч дев’ятикласників вступ до 10-го класу перетвориться на лотерею або битву гаманців через репетиторів.
Школи, що стають гімназіями (до 9 класу), втрачають професійні колективи. Учителі, які десятиліттями готували учнів до університетів, опиняються перед вибором: декваліфікація або звільнення.
Навіть у місті шлях до віддаленого ліцею під час тривалих тривог – це ризик, який міністерство пропонує батькам взяти на себе.
Для сільської місцевості, де дороги часто існують лише на картах, реформа виглядає як «вирок». Хто нестиме відповідальність за дитину в шкільному автобусі під час обстрілів чи снігопадів, коли шлях до ліцею триває понад годину в один бік?
Обіцянки про сучасні гуртожитки звучать красиво, але на практиці більшість громад не мають коштів на утримання існуючих приміщень, не кажучи вже про будівництво нових безпечних просторів.
Сьогоднішній звіт у Раді підтвердив: МОН продовжує будувати другий поверх будівлі, коли фундамент – дороги, гуртожитки та фінансовий ресурс громад – навіть не закладено.
Профільність не може бути механічною «оптимізацією» мережі. Вона має бути про можливості дитини, а не про зручність чиновницького звіту.
Якщо міністерство не зніме «рожеві окуляри» і не вийде на реальний діалог із тими самими 15 тисячами дітей та їхніми батьками лише в одній Вінницькій області, реформа ризикує залишитися наймасштабнішим паперовим успіхом, що розбився об реальність українського життя.
Час визнати, що реформа профільної школи – це не про цифри. Це про людей, яких у цих цифрах просто забули врахувати.
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
