Як директор школи, я щодня бачу очі наших дев’ятикласників. Вони – останній бастіон «старої» системи, діти, що йдуть за програмою 2011 року.
Сьогодні вони опинилися в епіцентрі «шторму», де з одного боку – амбітна реформа НУШ, а з іншого – жорсткі дедлайни та юридичні лабіринти.
Ми всі підтримуємо Нову українську школу. Це логічний і необхідний рух уперед.
Проте реформа – це не лише зміна парт чи оновлення кабінетів; це, перш за все, безперервність права дитини на освіту. Наразі ж у фундаменті цих змін проглядаються три критичні «тріщини», які можуть поставити під удар долі тисяч учнів.
Перша «тріщина» – правовий вакуум. 1 вересня 2026 року Державний стандарт 2011 року втрачає чинність. Це означає, що учні, які підуть у 10-й клас цього року, фактично опиняться поза межами чинного законодавчого поля. За якою програмою їх навчати? Який атестат вони отримають у 2028-му? Це не просто бюрократичне питання – це легітимність майбутнього наших випускників.
Друга – географія доступу. Багато громад уже «відрізали» старшу школу, трансформувавши заклади у гімназії. Але чи поставили ми собі питання: куди йти дитині, якщо в новоствореному ліцеї немає місць або він розташований за тридцять кілометрів розбитих доріг? Доступність освіти не має перетворюватися на декларативну норму.
Третя – запит на стабільність. Батьки б’ють на сполох, і їх можна зрозуміти. В умовах війни, пандемії та хронічного стресу бажання дитини закінчити «свою» школу – це не забаганка. Це базова потреба в безпеці та психологічному комфорті, які дають рідні стіни та знайомі вчителі.
Ми не маємо права зупиняти реформу, але зобов'язані зробити її людяною. Як управлінець, я бачу вихід у гнучкому перехідному періоді. Ми повинні дати нинішнім дев’ятикласникам можливість завершити навчання за тією програмою, яку вони розпочали. Державний стандарт 2011 року має залишатися «живим» до 30 червня 2028 року.
Якщо громада бачить, що школа має кадри, матеріальну базу та учнів – дозвольте їй залишатися ліцеєм ще два роки. Реорганізація у 2028-му замість 2026-го – це не крок назад. Це стратегічна пауза задля збереження якості.
Органи влади мають почути «голос знизу», адже ситуації в громадах різні: десь підвезення працює як годинник, а десь ліцей – це єдиний осередок життя на три села.
Реформа – це марафон, а не спринт. Ми не маємо права фінішувати першими, якщо по дорозі розгубимо половину учасників.
Наше завдання – не просто змінити назви на вивісках, а гарантувати кожному учню спокійне завершення навчання.
Ми маємо діяти вже зараз. Щоб у 2028 році не довелося виправдовуватися перед випускниками за те, що «реформа виявилася важливішою за учня».
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
