Система вищої освіти всього світу сьогодні перебуває у стані глибокої трансформації і переосмисленні власного «я». Швидкий розвиток технологій, доступ до необмежених обсягів інформ6ації та зміна вимог ринку праці змушують відмовлятися від традиційних підходів до навчання.
Університет перестав бути єдиним місцем, де можна отримати сучасні знання. В епоху відкритого доступу до фактів, онлайн-курсів від провідних світових університетів, провідних технологічних компаній, штучного інтелекту вся система університетської освіти потребує пошуку свого місця для формування ефективної нової ролі у формуванні людського капіталу та збереженні сталості і поступальності розвитку людства.
Здається, уже для більшості фахівців стало очевидним: сьогодні вища освіта опинилася у точці, де більше не працюють напівзаходи. Світ змінився швидше, ніж університети встигли це усвідомити.
І одним із важливих питань є вже не в тому, чому навчати. Питання – хто це робить ефективніше викладач чи набір цифрових продуктів?
Тож роль викладача потребує докорінного переосмислення. Ми маємо визнати: час викладача-ретранслятора + екзаментора минув не одне десятиліття тому, але, на жаль, багато колег досі працюють в цьому алгоритмі.
Студенти більше не потребують того, хто просто зачитає конспект чи перекаже розділ книги. У сучасному океані інформації викладач має стати навігатором в її безмежному потоці та наставником, що допоможе її усвідомити та використати, допомогти здобувачу освіти не потонути у вирі даних (часом – псевдоданих та ненаукових теорій), навчити критично мислити, відокремлювати зерно від полови та застосовувати теорію у складних, часто нестандартних ситуаціях. Водночас – підтримати розвиток особистості студента, а не лише сформувати вузькоспеціалізованого фахівця.
Отже, незважаючи на системну недооцінку соціальної ролі викладачів, вчителів, їх внеску у добробут суспільства і держави, реальність демонструє, що фахові вимоги до них стають ще очевиднішими, ніж будь-коли. І їх подальше ігнорування лише посилить імітаційні процеси та девальвацію формальної освіти.
Імітація освіти, на мій погляд, залишається найбільшою загрозою для освіти як системи. Можна скопіювати ідеальну освітню програму на папері, переписати правила й політики в успішних закладів, навіть красиво прописати досягнення результатів навчання, компетентностей тощо.
Але якщо ці правила й політики не «підігнані» для цієї програми через дискусії фахівців та стейкголдерів шляхом виявлення і усунення помилок, ця програма приречена на сумне жевріння поміж сотень інших.
Якщо ж за цим імітаційним процесом стоїть ще викладач, який лише формально «закриває» освітню компоненту, читає матеріал десятирічної давнини (або свіжозгенерований ШІ без критичного осмислення), не має жодного реального зв’язку з темами навчального курсу, – це не освіта, це імітація і ритуал отримання диплому без необхідних основ.
Чи існує якийсь універсальний інструмент, щоб запобігти цій загрозі? Очевидно, що ні. Лише багатовекторний підхід може зрушити ситуацію в позитивну сторону.
І тут питання необхідних засобів досить широке: від докорінного перегляду рівня оплати викладачів – що формування прозорих кваліфікаційних вимог до викладача університету з їх широкою диференціацією, від типу його роботи в команді та змісту й завдання освітнього компоненту, що він/ вона викладають.
Акредитація, яка є важливою складовою сучасної системи забезпечення якості вищої освіти, у Європі також відіграє вагому роль у формуванні цих вимог і критеріїв. Кожна європейська країна, опираючись на єдиний, досить загальний стандарт, сформувала власні національні вимоги.
У час становлення національної системи акредитації освітніх програм, а саме 2019–2021 роках, Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти виробило власні рекомендації у визначенні відповідності викладача до освітньої компоненти.
Але з появою в національному законодавстві чітких вимог, що встановили критерії відповідності освітньої та/або професійної кваліфікації науково-педагогічних, педагогічних та наукових працівників освітньому компоненту, вимоги акредитації та ліцензійних умов провадження освітньої діяльності стали тотожними.
Ідея цих вимог досить проста: кожен освітній компонент має бути забезпечений викладачем, який: глибоко розуміє зміст предмета; усвідомлює його місце в освітній програмі; володіє сучасними знаннями в межах проблематики освітнього компонента або має вагомий практичний досвід в цих питаннях.
Планомірне запровадження цієї рамки дозволило побачити наступне. Запровадження чітких вимог у Ліцензійних умовах відіграло надзвичайно позитивну роль. Це є необхідний інструмент, завдяки якому було виявлено реальну картину: значна кількість освітніх програма мала (а інколи й має) досить сумнівні системи відбору кадрів.
Згадуючи конкретні приклади, можна згадати освітні програми деяких національних університетів, де жоден викладач не мав ні відповідної освіти, ні наукового ступеню з спеціальності освітньої програми, чи програми, де найсвіжішим науковим доробкам викладачів було понад 10 років. Розуміючи, що підняте мною питання заслуговує на не одне глибоке дослідження, а не на формат блогу, перейду до підсумку свого допису.
На моє глибоке переконання, у вищій освіті викладачі науковці мають відігравати провідну роль. Їх глибоке занурення у дослідження, що тотожні проблемам освітнього компоненту, розуміння ступеню актуальності знань, здатність навчати через дослідження, є ключовими.
Посилені педагогічними фахівцями, що допоможуть сформувати методологію освітнього компоненту та підібрати релевантні методи, а також практиками, що готові поділитися набутим досвідом, вони здатні вдихнути життя в «паперову» освітню програму. Зважаючи на різноманіття наукового, практичного, педагогічного досвіду сучасних викладачів, сучасна методика формального визначення відповідності фахівця до освітньої компоненти потребує перегляду.
Так, ще влітку Національне агентство вийшло з ініціативою переглянути підхід до цього непростого завдання. Зокрема було запропоновано розділити систему визначення відповідності освітньої та/або професійної кваліфікації науково-педагогічних, педагогічних та наукових працівників освітньому компоненту. Було запропоновано множинність траєкторій для визначення відповідності.
Наприклад, для науково-педагогічних працівників пропонувалася система де «відповідність» підтверджується двома будь-якими позиціями з наступних:
- Вища освіта або науковий ступінь (вчене звання);
- Практичний досвід;
- Три публікації у наукових виданнях категорії або які індексуються наукометричними базами;
- Розділ в монографії;
- Матеріали конференцій, які індексуються у Scopus та/або WoS, однією статтею у періодичному науковому виданні, яке індексується наукометричними базами даних Scopus та/або, Web of Science Core Collection та має квартиль Q1 за даними SCImago Journal Ranking або Journal Citation Reports;
- Наявність монографії;
- Наявність одноосібного підручника (за останні 10 років), у разі кореляції вказаних доробків зі змістом освітнього компоненту.
Подібні зміни, що базуються на принципі множинності траєкторій демонстрації відповідності, були розроблені й для педагогічних працівників, і для професіоналів-практиків, що працюють в штаті університету.
Головний принцип: вимоги не для інспекцій і не для множинності пустих публікацій заради відповідності формальним критерія, вимоги для того, щоб освітню програму забезпечували фахівці високого рівня, а освітні програми функціонували лише в тих ЗВО, де є відповідні фахівці і відповідні наукові школи та необхідні освітні ресурси.
Вважаю, що для більш гнучкої і ефективної моделі варто розглянути можливість повернення практики, що існувала до 2021 року, і розвести вимоги ліцензування й акредитації які б уточнювали базові вимоги законодавства. Сподіваюся, що ця ідея буде підтримана членами Національного агентства та активною частиною освітянської спільноти.
Пам’ятаємо, шо університет – це перш за все люди. І якщо ми хочемо бачити українську освіту конкурентною, маємо шукати шляхи інвестування в якість викладача, стимулювати його науковий, педагогічний, розвиток та водночас оновлювати правила гри так, щоб вони сприяли розвитку, а не ставали формальною перешкодою.
Автор: Андрій Бутенко, голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.
