Був собі такий навчальний рік 2024/25. З 1 вересня 2024 до кінця травня 2025. Так от, за цей час 40 тисяч учителів залишили українську освіту. За різними причинами. Сорок тисяч за один рік.
А ще у попередні роки: вже у квітні (!) 2022 сайт Освіта.ua наводив дані: «Майже 22 тисячі українських учителів виїхали за кордон через військову агресію росії в Україні. Про це повідомив міністр освіти Сергій Шкарлет в ефірі телемарафону». Вважаю, ті дані були правдиві, з переляку ляпнули правду – війна йшла другий місяць.
Вже в вересні того самого 2022 той самий Шкарлет на сайті МОН трохи підкоригувався: «Від початку нового навчального року понад 3,5 тисячі з них повернулися в Україну і продовжують викладати, однак ще 13 тисяч перебувають за межами країни», – повідомив Сергій Шкарлет». То нічого, що 13+3,5=16,5,і десь загубилося 5,5 тисяч вчителів, тобто педагогічний склад відразу ста шкіл.
Але вже у жовтні 2024 відомство узяло себе в руки, схаменулося і намалювало пристойну, державну статистику: «За даними МОН, за кордоном перебувають 5 410 педагогів. З них – 4 393 працюють дистанційно, тобто понад 81%».
Як на мене, треба було не гратися з цими цифрами, а засекретити їх, так само, як засекречені нині цифри реальних втрат України у війні. Бо всі наведені цифри про одне: про катастрофу й в українській освіті також, разом з усім іншим.
Але хочу сказати не про тих, хто залишив, а про тих, хто лишився. Бо саме вони навчають й навчатимуть наших дітей у школах.
А у вересні у перший клас підуть діти, яким було усього два рочки, коли почалася повномасштабна війна. І навчатимуть їх ті, хто залишиться у школах попри все.
Бо за 2025/26 навчальний рік, який вже добігає кінця, та за літні канікули, вірогідно, «українську освіту залишать» ще сорок тисяч, чому ні? Хто їх зупинить?
Ті, хто залишився вчити дітей, виходять на уроки після ночей під обстрілами. Нікого не турбує, є в них електрика чи ні, є зв’язок чи ні, і скільки тижнів під час морозів у них промерзала квартира.
Вони залишились і навчають якимось дивом, попри кількагодинні тривоги одна за одною чи безкінечні сидіння в підвалах шкіл.
Нікого не цікавить їхній психологічний стан, так само, як стан учнів та батьків: якщо б вони покинули вчити, діти пропустили б вже чотири класи. У когось це були б з першого по четвертий, в когось – з восьмого по одинадцятий.
Варто пам’ятати про тих, хто залишився навчати, і про те, що це також фронт. Мене дивує повна відсутність уваги до вчителів. Ніде ані слова про те, чого вартує нинішнє навчання.
Колись я казав, що присвячую книгу «Не зупиняйте білий автобус» педагогам, які і є справжніми героями тієї розповіді, а зараз просто хочу сказати: не забувайте вчителів, які навіть серед катастрофи, у якій опинилася Україна після 4 років повномасштабної війни, продовжують навчати наших дітей.
Бо вони дуже просто й легко могли б цього не робити: їм точно є з кого брати приклад.
Автор: Дмитро Томчук, засновник інвестиційного фонду FISON, підприємець.
