Коли роблять вигляд, що все в порядку…
Батьки мені пишуть, що у приміщеннях класів їх дітей від +8 до +14. Дітям забороняють сидіти у верхньому одязі, бо «не село». У дітей очне навчання, бо дистанційка «не на часі».
У деяких школах опалення ледь жевріє, у деяких нема електрики й гарячих обідів, укриття холодні і недостатньо освітлені, генератори не працюють, бо їх просто нема.
І все це відбувається просто зараз.
Але освітня система поводиться так, ніби це якась паралельна реальність десь там, але не тут і не зараз життя наших дітей.
Немає світла – роби домашку, нема інтернету – це ваші (родини) особисті проблеми, пів дня провели у підвалі під час повітряної тривоги – уроки ніхто не скасовував, бо формально «навчальний процес має тривати».
Бо потрібно платити... зарплати!
При цьому ми, дорослі, все частіше ігноруємо важливий ключовий фактор – сон, а точніше, його відсутність: більшість дітей і підлітків сплять переривчасто, прокидаючись від сирен, вибухів, повідомлень і просто перебувають в стані постійної напруги.
У такому стані мозок не входить у глибокі фази відновлювального сну, і тому не відбувається ні емоційного розвантаження, ні фізичного відновлення.
Діти приходять до школи вже виснаженими ще до початку першого уроку, з нервовою системою, яка не відпочила за ніч.
Я не говорю про умови, як діти мають діставатись до своїх шкіл і додому, коли наземний транспорт майже відсутній опціонально.
І запізнення – це особисті проблеми дитини та родини(!), а не школи.
А далі у дітей цілий день з 8.30 до 16.00 «сидіння» в холодних класах, яке потребує від них концентрації, слухання, писання й виконання вимог у об’ємах та умовах, ніби ми живемо безпечне та спокійне життя.
Саме «сидіння», бо навчанням це складно назвати.
Діти годинами сидять у холодних укриттях, у стані очікування небезпеки, з тілом, яке перебуває в режимі виживання, а потім виходять після тривоги з тремтінням у тілі, головним болем, нудотою, запамороченням і чують: «А тепер – навчання! Сідаймо, зосереджуємось і думаємо».
З погляду вікової психології це повний абсурд.
Чому?
Бо мозок дитини й підлітка в умовах хронічного стресу та недосипання фізіологічно не здатен до навчання.
Ми, дорослі, після подібних ночей та постійних тривог визнаємо потребу у відновленні й сні, можемо брати лікарняні, але від дітей водночас вчителі в школі і батьки вдома вимагають високої та стабільної продуктивності!
Ніби це не життя в хронічному стресі і небезпеці, а спотворене тренування із розвитку ефективності.
І домашні завдання за таких умов перестають бути ефективним інструментом. Домашки вже перетворились на вишукану форму психологічного знущання, свідомо замасковану під навчальний процес.
Дитина після безсонної ночі, сирен, холоду й підвалів просто не має сил на повноцінне пізнання. Увечері ніхто вже не вчиться, і це цілком зрозуміло.
Діти мені розповідають, що, сидячи у напівтемряві (що, до речі, псує зір та поставу), роблять уроки і часто механічно списують із ГДЗ, використовують ChatGPT чи переписують у однокласників.
І роблять вони це у більшості випадків не через лінь чи байдужість, а від емоційного виснаження і бажання швидше зробити «на відчепись».
Мені складно процес, який зараз триває у більшості шкіл, назвати навчальним.
Я бачу імітацію діяльності виключно силами вчителів та батьків у межах не працюючої загальної системи, яка ігнорує здоровий глузд, безпекові умови та базові процеси розвитку дитячої психіки.
Те, що я бачу в родинах, підтверджує мою думку, що домашні завдання зараз не тільки псують здоров'я, руйнують природню дитячу цікавість до знань (це я не беру до уваги ситуацію з підручниками), а й стосунки в родині.
Чому?
Бо батьки, так само недоспані й тривожні, змушені ставати контролерами й наглядачами, а не опорою та джерелом безпеки.
Замість підтримки – крики, замість «як ти почуваєшся?» діти чують «чому низька оцінка?», «де домашка?», і між батьками та дітьми зникає емоційний зв'язок.
Його замінюють домашка та гонитва за гарними оцінками і коли «на 12 знає тільки вчитель».
Діти із хронічним стресом і накопиченим емоційним виснаженням, які ще до 16 років кілька разів пережили емоційне знесилення, вигорання та втрату мотивації, мають симптоми тривожності й депресії, зараз навчаються.
І для них це навчання вже асоціюється не з розвитком, а з виснаженням і постійною втомою.
Школа має вчити в школі, у безпечних та комфортних умовах, з урахуванням загальної ситуації, а не «добивати» дітей після сирен, недоспаних ночей та підвалів.
Навчання дітей зараз – це не дотримання відповідальності, дисципліни та якісні знання, а небажання дорослих бачити реальність.
Йдеться про свідоме ігнорування ґрунтовних знань про дитячу психіку та безпечне середовище дитини.
За це вибіркове бачення реальних складнощів та не можливість організувати нормальний освітній процес платять діти, їх батьки та небайдужі вчителі.
Це величезний кредит здоров’я та сил з майбутнього життя дітей, але хто за це візьме відповідальність?
Автор: Олена Лізвінська, керівник освітнього проєкту з безпеки дітей.
