Ми не можемо дозволити собі відновлювати те, що й до війни працювало погано.
Коли дитина приходить додому зі школи і каже: «Ми сьогодні вивчали фотосинтез», батьки можуть запитати: «І що це таке?». Дитина відповідає: «Рослини поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень під дією сонячного світла».
Це ж просто чудово? Факт засвоєно і оцінка отримана. Можливо, навіть 12 балів.
Але чи розуміє ця дитина, що без фотосинтезу не існувало б атмосфери, придатної для дихання? Що ланцюг «сонце / рослина / тварина / людина» – це не абстракція з підручника, а реальність, від якої залежить, чи буде вона мати що їсти завтра? Що вирубка лісів в Амазонії може вплинути на клімат у її місті? Що рішення політиків про екологічну політику безпосередньо пов'язані з цим процесом, який вона «вивчила» на уроці біології? Найімовірніше ні, і це не провина дитини.
Це наслідок того, як побудована система освіти.
Ми вже стільки говорили про те, що сучасна система освіти – це продукт індустріальної революції, що, здавалося б, про це всі в освітньому середовищі мали б і знати, і розуміти, що з цим робити.
Як зазначає Пітер Сенге у книзі «Schools That Learn», європейські держави створювали освітню інфраструктуру, щоб конкурувати в нову епоху науки та технологій. Результатом стала система, побудована за образом кращої парадигми індустріальної доби – конвеєра.
Фабриці потрібні були робітники, які вміють виконувати чіткі інструкції, працювати за розкладом, не ставити зайвих питань. Освіта мала готувати таких робітників. Тому: предмети розділені, знання фрагментовані, учні сидять рядами, дзвінок сигналізує про зміну «операції».
Учитель – носій інформації, учень – реципієнт. Контроль якості – іспит. Ця модель була ефективною для свого часу.
Проблема в тому, що ми досі живемо в ній, хоча світ змінився радикально.
Дослідження в галузі когнітивної науки показують, що інформація в мозку організована концептуально. Ми зберігаємо окремі факти під більшими концептуальними «заголовками», що дозволяє легко отримувати до них доступ. Коли ж ми намагаємося запам'ятати факти без контексту, робоча пам'ять перевантажується, і інформація «витікає крізь пальці». Gerhard та Rocha Filho (2012) у своєму дослідженні фрагментації навчання констатують: «Знання розділені на відносно ізольовані частини навіть у межах однієї дисципліни, а зміст подається роз'єднано та непов'язано».
Що це означає на практиці? Учень вивчає:
- на історії – дати Другої світової війни;
- на географії – карту Європи;
- на економіці – поняття інфляції;
- на літературі – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Чотири окремі «контейнери» знань. Чотири окремі тести. Чотири оцінки в журналі.
Але де зв'язок між економічною кризою 1930-х, підйомом націоналізму, геополітичними наслідками Версальського договору і тим, як війна відобразилася в українській літературі? Де розуміння того, що всі ці «предмети» – лише різні лінзи, через які ми дивимося на одну і ту саму реальність?
Програма не передбачає цих зв'язків. Тому дитина їх не бачить. Не тому, що не може, – а тому, що її ніхто не вчить бачити.
Я в свої 45 років уперше у своєму житті на курсі письменницької освіти «Риба» зміг для себе побачити системно і комплексно вперше в житті процеси які пов’язували розвиток української культури та літератури, геополітичні зміни в світі та український національний поступ. І це при тому, що у мене була прекрасна вчителька української літератури в школі, яка допомогла мені сформувати ставлення до українських письменників зовсім на іншому рівні включеності та усвідомлення, ніж у більшості шкіл.
Пастка зубріння або імітація навчання
Зубріння (rote learning) – це техніка запам'ятовування через повторення. Вона працює переважно з короткостроковою пам'яттю. Національна рада вчителів математики США ще у 1989 році заявила: «Математика, як ніколи раніше, має включати глибоке розуміння концепцій замість простого запам'ятовування та виконання процедур». Дослідження показують, що учні, які готувалися до тесту PISA через зубріння (запам'ятовування вже розв'язаних задач, виконання якомога більшої кількості прикладів), досягали таких самих результатів на найпростіших завданнях, як і учні з іншими стратегіями підготовки. Однак на складних завданнях «зубрії» суттєво програвали тим, хто використовував стратегії зв'язування ідей, розрізнення важливого і неважливого, проблемно-орієнтованого мислення.
Carla Marschall, експерт з розробки навчальних програм, пише: «Коли ми намагаємося запам'ятати факти без контексту, робоча пам'ять перевантажується, і інформація буквально вислизає крізь пальці. Це як намагатися зловити рибу голими руками». Зубріння не дає знань. Воно дає ілюзію знань – достатню для здачі тесту, але недостатню для застосування в реальному житті. Учень може завчити формулу S = πr², але не розуміти, чому площа кола пов'язана з числом π і що взагалі таке π. Він може відтворити визначення мітозу, але не зрозуміти, як це пов'язано з тим, що його рана загоюється.
Найгірше – це те, що зубріння привчає не думати. Воно формує пасивних реципієнтів інформації, які чекають «правильної відповіді» замість того, щоб шукати її самостійно. Воно вбиває допитливість – той самий двигун, який рухає науку і прогрес. Якщо врахувати все те, що відбувається з нашою освітою під час війни, і додати сюди ті виклики, які приносить в систему освіти штучний інтелект, то ми можемо отримати умови ідеального шторма для освітньої системи.
Я останні роки багато працюю з різними організаціями в контекстах стратегування та системного мислення. І моє суб’єктивне враження – ми в нашому розвитку як мінімум стоїмо на місці. Можливо, і деградуємо. З урахуванням контексту і того, що величезна кількість світлих голів та потужних особистостей зайнято справами національної безпеки держави, а не власними бізнесами чи управлінськими концептами.
Людина як системна істота
Тепер спробую перейти до найцікавішого. Існує серйозна наукова підстава вважати, що фрагментарний підхід до освіти суперечить самій природі людського мозку.
- Гіпотеза «соціального мозку» (Social Brain Hypothesis), запропонована британським антропологом Робіном Данбаром, припускає: людський інтелект еволюціонував не стільки для вирішення екологічних проблем та орієнтації в природних контекстах, скільки для навігації у складних соціальних системах. Великий неокортекс приматів – це, ймовірно, відповідь на складність соціальних відносин, а не лише на необхідність знаходити їжу. Хоча ця гіпотеза має своїх критиків і конкурує з альтернативними поясненнями, вона підкреслює важливий момент: наш мозок добре пристосований до розуміння зв'язків, контекстів, моделювання поведінки інших істот, передбачення наслідків дій.
Що це означає на практиці? Дитина, яка ще не знає жодної формули, інтуїтивно розуміє, що якщо вона візьме іграшку в брата – буде конфлікт. Вона мислить контекстами і зв'язками, бо це природний спосіб функціонування людського мозку.
- Дослідження соціальної когнітивної нейронауки показують високий рівень спеціалізації та функціонального перекриття нейронних областей, відповідальних за соціальну та мовну обробку інформації. Це означає, що здатність розуміти зв'язки – базова функція нашого мозку, а не «додаткова опція».
І дивіться, що відбувається: школа бере цей природно контекстуальний мозок і починає тренувати його фрагментарно. Замість того щоб розвивати те, що вже є, ми насаджуємо штучний, неприродний спосіб обробки інформації.
Я помітив це на практиці, коли ми розробили і впровадили один з найбільших в Україні за часи незалежності проєктів для підлітків 7–11 класів «Відкривай Україну». І потім підтвердив на нашому великому пілоті проєкту для освітніх управлінців «Освітній марафон». У першому випадку через проєкт пройшли десятки тисяч підлітків, у другому – сотні вчителів та директорів шкіл.
За моїми спостереженнями, в обох проєктах вихід на цілісність та мислення системами давався дуже непросто, але підлітки на порядок швидше й глибше сприймали концепт вже через кілька тижнів взаємодії з ним. Дорослі «завчені» вчителі – більше половини учасників – так і не змогли вийти за межі своїх підходів і почати мислити системно, незважаючи на всі наші зусилля.
Це спостереження узгоджується з дослідженнями когнітивного розвитку: діти демонструють природну здатність до гіпотетичного мислення та побудови причинно-наслідкових моделей, тоді як дорослі часто обмежені усталеними когнітивними схемами.
І тут ми бачимо подвійну пастку української освіти.
Перша пастка – пастка вчителів. Педагоги та освітні управлінці не навчені системному мисленню. І швидко це не виправиш. Потрібно 7–10 років на розбудову інфраструктури: підготовку тренерів, зміну програм, перепідготовку. Це «довга гра», яку треба починати вже сьогодні.
Друга пастка – пастка дітей. Діти та підлітки потребують цих навичок вже зараз. Вони живуть у світі війни, екзистенційної невизначеності, цивілізаційних зламів. Чекати 10 років вони не можуть.
Ці дві пастки створюють розрив, який не закриється сам собою. Потрібно діяти паралельно – і запускати системні зміни (довгострокові), і давати практичні інструменти тут і зараз (короткострокові).
Що таке системне мислення і чому воно критично важливе сьогодні?
Пітер Сенге визначає системне мислення як «дисципліну бачення цілого, фреймворк для бачення взаємозв'язків замість речей, патернів змін замість статичних картин».
Джей Форрестер, засновник системної динаміки в MIT, ще в 1994 році писав: «Освіта в США загалом визнається такою, що все гірше відповідає сучасним потребам. Провали в освіті проявляються у формі корпоративних керівників, які не можуть впоратися зі складністю зростання та конкуренції, урядових лідерів, які не здатні зрозуміти економічні та політичні зміни, і громадськості, яка підтримує неадекватні відповіді на імміграційний тиск, міжнародні зміни, безробіття, наркокультуру».
Ці слова, написані тридцять років тому, залишаються актуальними. Що само по собі – діагноз.
Юло Вооглайд, естонський методолог і системщик, якого я вважаю своїм учителем, радикалізує цю думку: коли ми говоримо про розвиток, ми можемо співставити цьому поняттю тільки поняття система. Іншими словами: неможливо розвивати щось, не розуміючи це «щось» як систему взаємопов'язаних елементів. Тому в понятті «розвиток» ми й бачимо при більш глибокому розгляді три обов’язкових складових: цілепокладання, закономірність та незворотність. Можна змінювати елемент чи функцію. Але розвивати – тільки систему.
Світ, у якому живуть наші діти, – це світ складних, взаємопов'язаних систем. Кліматичні зміни, глобальні епідемії, економічні кризи, інформаційні війни – жодну з цих проблем не можна зрозуміти, розглядаючи її ізольовано. Жодну з них не можна вирішити через знання окремих фактів.
World Economic Forum у звіті 2024 року зазначає: «У світі, де виклики зростають, системне мислення надає потужний фреймворк для їх вирішення в освітніх закладах, програмах професійного розвитку та програмах підвищення кваліфікації».
Дослідження показують, що системне мислення допомагає:
- бачити патерни та взаємозв'язки, які залишаються непоміченими при лінійному мисленні;
- покращувати прийняття рішень та управління ресурсами;
- підвищувати залученість студентів;
- готувати до вирішення реальних, а не підручникових проблем.
Як може виглядати освіта, побудована на мисленні системами?
- Тематичне міждисциплінарне навчання.
Замість окремих уроків з історії, географії та економіки – проєкти «Чому виникають війни?», де учні досліджують економічні, політичні, географічні та психологічні фактори конфліктів.
- Каузальні діаграми.
Учні будують візуальні моделі причинно-наслідкових зв'язків. Наприклад: «Що станеться з екосистемою, якщо зникнуть бджоли?» – і простежують ланцюжок наслідків.
- Реальні проблеми як «концептуальні якорі».
Теми на кшталт «Як зменшити відходи в нашій школі?» об'єднують знання з біології, хімії, математики, економіки та громадянської освіти.
- Підхід «zoom in - zoom out».
Учні навчаються переключатися між деталями та загальною картиною: від конкретного факту до системи, частиною якої він є, і назад.
- Симуляції та моделювання.
Комп'ютерні моделі, де учні можуть «погратися» з параметрами системи і побачити, як зміна однієї змінної впливає на всю систему.
Приклади шкіл, що успішно впроваджують системний підхід, задокументовані Waters Foundation – організацією, яка понад 30 років працює над інтеграцією системного мислення в американську освіту. Серед найбільш відомих – Catalina Foothills School District в Арізоні, де системне мислення інтегровано в усі предмети від початкової школи.
Ці активності можуть бути згенеровані сотнями, тисячами одиниць на навчальний рік для низки шкіл. За умови, якщо вводиться регулятив «мислити цілим» для методологів та вчителів. На його впровадження потрібні зовсім інші спроможності, ніж ми можемо сьогодні відшукати у формальних «скарбницях» Нової української школи.
За таких підходів освіта не може не сприйматися як функція культури, а культура не може бути легковажно відсунута від сенсів творення людяного в людині. Відповідальність за створення передумов для таких сенсів потрібно усвідомлено «привласнити» школі, сім’ї та державній політиці.
Виклик для української освіти
Україна перебуває в унікальній ситуації. Війна зруйнувала багато звичного, але вона ж відкрила вікно можливостей для радикальних змін. Ми не можемо дозволити собі відновлювати те, що й до війни працювало погано.
Діти, які зараз сидять у шкільних укриттях, через 15–20 років будуть приймати рішення про майбутнє країни. Чи готуємо ми їх до цього? Чи навчаємо бачити зв'язки між дипломатією та економікою, між освітою та обороноздатністю, між культурою та національною ідентичністю? Чи навчаємо відрізняти, диференціювати, називати речі – чи сприяємо «какой разніце» в кожному окремому контексті?
Війна – це система. Повоєнна відбудова – це система. Інтеграція в ЄС – це система. Демографічна криза – це система.
Жодну з цих проблем не можна вирішити, знаючи лише факти. Ба більше: жодна з цих проблем не вирішується в парадигмі їх виникнення. Для цього потрібен набагато глибший та ширший контекст.
Що можна зробити вже зараз?
Пам'ятаєте подвійну пастку? Вчителі не готові, діти не можуть чекати. Тому потрібні два паралельні рухи.
Для довгої гри (7–10 років): системна підготовка педагогів, зміна навчальних програм, розбудова інфраструктури. Це робота не тільки для міністерств, університетів та великих освітніх організацій. Це робота і для українського бізнесу та громадянського суспільства в тому числі.
Для гри тут і зараз: прості інструменти, які можна застосувати завтра. Саме для цього я підготував дві речі:
- Добірка матеріалів з мого курсу «Введення в мислення системами». Вони підібрані для широкого загалу – впевнений, що будь-який учитель із завзяттям та наснагою подолає базовий рівень. Залишу всім, хто напише мені в особисті або попросить про це в коментарях.
- Практичний посібник з 20 простими вправами для різних випадків, для різних контекстів: від 15-хвилинних активностей на уроці до тижневих міждисциплінарних проєктів, від класу до родинного вечора. Вправи не потребують спеціального обладнання і працюють навіть в укритті.
Ви можете починати працювати з цими матеріалами, і якщо потрібно – питати мене про конкретні поради. Буду намагатися допомогти вам з практикою.
Це не розмова про методику викладання. Це розмова про те, яких людей ми хочемо виховати.
Людей, які знають факти – чи людей, які розуміють світ? Людей, які виконують інструкції, – чи людей, які бачать наслідки? Людей, які пам'ятають відповіді, – чи людей, які вміють ставити питання?
Джей Форрестер якось сказав: «Набагато легше впровадити системну динаміку на рівні початкової школи, ніж у аспірантурі, – бо там набагато менше треба забувати».
Наші діти приходять у школу з природною здатністю мислити контекстами і зв'язками. Питання в тому, чи збережемо ми цю здатність, чи витравимо її роками фрагментарного зубріння.
Відповідь на це питання визначить, чи будуть вони готові до світу, який їх чекає.
Автор: Денис Блощинський, музикант, підприємець, громадський діяч.
