У засобах масової інформації та соціальних мережах продовжується жваве обговорення рішення про підвищення розміру оплати праці педагогічних та науково-педагогічних працівників.
«Заробітні плати педагогічних і науково-педагогічних працівників з 1 січня 2026 року мають бути збільшені на 30%», – про це за підсумками ухвалення закону про державний бюджет повідомила прем'єр-міністр Юлія Свириденко.
Окрім того, у вересні 2026 року планується наступне підвищення посадових окладів освітян. Водночас депутати доручили уряду розробити нову систему оплати праці. Кажуть, що у вересні 2026 року розмір підвищення може становити ще 20%.
Чи можна стверджувати, що вчительська зарплата у 2026 році загалом виросте на 50% (тобто 30% з початку календарного року та ще 20% з початку навчального року)?
На мій погляд, не можна.
По-перше, «вересневе підвищення»настане не автоматично, а лише у випадку, якщо депутатське доручення про «нову систему оплати праці» буде виконане. На жаль, з огляду на відомі всім факти і обставини, ми не можемо бути впевненими, що Міністерство освіти і науки впорається із цим завданням.
По-друге, наразі немає зрозумілості щодо долі окремих надбавок і доплат. Якщо «основна ставка» збільшиться на певну кількість відсотків (приміром, 30% або 50%), а окремі надбавки і доплати будуть скорочені (або ліквідовані) – реальне підвищення буде значно меншим.
По-третє, необхідно врахувати так званий «інфляційний податок». Якщо номінальне підвищення планується на рівні 30%, а інфляція за підсумками року становить 25%, то з економічної точки зору реальне підвищення становитиме лише 5%.
Під час «бюджетних перегонів» автор цих рядків звернув увагу на повідомлення, яке багато хто не помітив (або не захотів помітити). «У Мінфіні наголосили на необхідності ефективного використання коштів в освіті», – під таким заголовком було оприлюднено матеріал, що підготовлений на основі коментарів першого заступника міністра фінансів України Романа Єрмоличева.
Пряма мова: «Попри всі обмеження, Уряд чітко визначив підтримку освіти як один із ключових пріоритетів у наступному році. Однак поряд із фінансуванням існує інший критично важливий чинник – ефективність використання державних коштів. Саме на цьому Мінфін наголошує постійно: кожна гривня має приносити результат у вигляді якісної освіти, безпечного та комфортного середовища, сучасного харчування, оновленої інфраструктури та доступних можливостей для розвитку кожної дитини».
Окрім того, перший заступник міністра фінансів підкреслив, що ефективне використання коштів значною мірою залежить від управлінців – як на рівні міністерств, так і на рівні громад і шкіл. Адже навіть значні ресурси не дадуть результату, якщо відсутнє відповідальне та мотивоване управління.
Роман Єрмоличев вважає: «Україні потрібна Національна стратегія якості освіти як комплексна рамка дій держави, спрямована на створення сучасної, конкурентоспроможної та доступної системи освіти, яка відповідає стандартам ЄС, потребам економіки та викликам безпеки».
Ці заяви заслуговують на докладне вивчення.
Одні експерти можуть сказати, що фінансове відомство ставить актуальне питання про ефективність використання публічних коштів (читай: коштів платників податків), які спрямовуються для фінансування освітніх видатків.
Інші експерти можуть сказати, що фінансове відомство, не маючи для цього належних повноважень, дає настанови іншим відомствам – як саме слід управляти освітньою системою. Тобто намагається нав’язати своє бачення щодо векторів формування та реалізації державної освітньої політики.
Треті експерти зроблять цілком резонний висновок. Якщо перший заступник міністра фінансів звернув увагу на проблему ефективності бюджетних витрат «на безпечне та комфортне середовище, сучасне харчування, оновлену інфраструктуру, доступні можливості для розвитку кожної дитини» – то це може означати, що наразі фінансування цих напрямів не є ефективним. А отже, є ризик того, що обмежені бюджетні ресурси, які будуть витрачатися у галузі освіти за «старими схемами», принесуть суспільству не користь, а пшик.
На незадовільну ефективність використання коштів, що спрямовуються у сферу освіти, протягом 2024-2025 років вказували Комітет Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій, а також Рахункова палата України.
Небайдужа громадськість і досі не почула про рішення, що спрямовані на виправлення виявлених зауважень і недоліків, про притягнення винних посадових осіб до встановленої законом відповідальності, а також про усунення причин та умов, що сприяли низькій ефективності видатків.
Можна вважати, що недостатня ефективність бюджетних видатків, що спрямовується у сферу освіту – це вже доведений факт. Вимагати в таких умовах збільшення видатків – це шлях хибний. Допоки не буде змінено механізм управління освітніми фінансами – не буде і належної результативності та якості роботи освітньої системи.
Заяви пана Єрмоличева, на мою думку, є зрозумілими і логічними, і цілком «вписуються» в логіку побудови бюджетної системи.
У статті 7 Бюджетного Кодексу України перераховані принципи бюджетної системи України, серед яких згадано принцип ефективності та результативності – «при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання публічних послуг, у тому числі з урахуванням гендерних аспектів, при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів».
Ми, платники податків, завжди зацікавлені, аби абсолютно всі бюджетні кошти (тобто кошти, джерелом формування яких стали наші податки) використовувалися ефективно та результативно – це цілком природне бажання. Винятків з цього правила немає, навіть коли йдеться про використання бюджетних коштів на освітні або наукові програми.
Досить показово, що Роман Єрмоличев згадав про проблему якості освіти. Можна припустити: фінансове відомство не дуже довіряє звітам нинішніх освітніх управлінців, у яких написано, що у нас збудовано майже «взірцеву» систему підтримки якості освіти. В останні роки таких звітів наштамповано багато, завдяки чому окремі ділки продовжують залучати на свою «навколоосвітню» діяльність все нові і нові грантові кошти.
І наостанок – деякі професорські роздуми.
«Якість освіти» – це словосполучення ми чуємо дедалі частіше. Про це поняття нині говорять не лише у професійному середовищі, а й у засобах масової інформації, соціальних мережах і навіть неформальних вечірках. Але, наскільки можна судити – нині немає однозначного (і навіть панівного) бачення змісту цього поняття.
За загальним правилом, з точки зору економічної науки, якість – це сукупність властивостей, що визначають ступінь придатності певного блага (товару, послуги, процесу) задовольняти певні потреби або бути використаним за призначенням. Цікаво, що один і той же предмет для різних споживачів може мати різну якість (або різні оцінки якості). Приміром, ковбаса другого ґатунку може бути якісною для бідних громадян і неякісною для багатих.
Можна пофантазувати, що оцінки «загальної якості освіти» для різних відомств також можуть різнитися. Приміром, освітнє відомство може вважати, що наша освіта якісна (адже всі діти вміють читати і писати), а фінансове відомство може вважати, що наша освіта не дуже якісна (адже далеко не всі вміють писати грамотно).
На сайті Міністерства освіти і науки України наведено таке визначення: «Якість освіти – комплекс характеристик освітнього процесу, що визначають послідовне та практично ефективне формування компетентності та професійної свідомості. Це певний рівень знань і вмінь, розумового, фізичного й морального розвитку, якого досягли випускники освітнього закладу відповідно до запланованих цілей навчання і виховання».
У Законі України «Про освіту» наведено таке визначення: «Якість освіти – відповідність результатів навчання вимогам, встановленим законодавством, відповідним стандартом освіти та/або договором про надання освітніх послуг».
У Законі України «Про вищу освіту» наведено таке визначення: «Якість вищої освіти – відповідність умов провадження освітньої діяльності та результатів навчання вимогам законодавства та стандартам вищої освіти, професійним та/або міжнародним стандартам (за наявності), а також потребам зацікавлених сторін і суспільства, що забезпечується шляхом здійснення процедур внутрішнього та зовнішнього забезпечення якості».
Слід звернути увагу, що у процитованій нормі Закону України «Про освіту» акцент зроблено лише на результатах навчання, а норма Закону України «Про вищу освіту» вказує і на процес (про що свідчать словосполучення «провадження освітньої діяльності» та «здійснення процедур»), і на результат.
З цього можна зробити припущення, що наведене у Законі України «Про вищу освіту» визначення ґрунтується на більш широкому (розширеному) тлумаченні якості, аніж визначення, що наведене у базовому Законі України «Про освіту».
Отже, навіть якщо використовуючи формальні приписи, зафіксовані у різних законах, можна давати різну трактовку змісту та складникам категорії «якість освіти».
Будь-яка послуга, у тому числі й освітня, є нематеріальною. Тобто її не можна «виробити про запас», складувати, транспортувати тощо. Послугу можна спожити лише під час її надання (виробництва). Якщо студент пропустив лекцію – він втратив доступ до цієї послуги. Але це зовсім не означає, що послуга була неякісною або не надавалася. І це зовсім не означає, що заклад освіти (надавач послуги) зобов’язаний організувати для цього студента повторне надання послуги. Аналогічно – якщо пасажир запізнився на поїзд, залізниця не зобов’язана призначити для такого пасажира додатковий поїзд.
При цьому абсолютно однакові послуги, але надані різним людям, можуть призводити до протилежних результатів. Приміром, медична послуга, надана пацієнту А, може призвести до його повного одужання, а аналогічна послуга, надана пацієнту Б, може призвести до фатальних наслідків.
Освітня послуга – не виняток. В одному класі різні учні мають різну успішність: хтось стає «відмінником», а хтось – ледь встигає, а хтось взагалі розчаровується у навчанні. Хоча всі ці учні відвідують заняття за єдиним розкладом, вчаться у одного вчителя та за однаковими підручниками.
Для будь-яких послуг (і освітня послуга – не виключення) характерна так звана «мінливість якості». Кожному викладачу знайоме це явище: викладаєш начебто однаково, але студенти однієї групи матеріал засвоюють краще, аніж іншої.
А тепер – ключові висновки.
Заява першого заступника міністра фінансів дає поштовх для серйозних дискусій – і щодо якості освіти, і щодо обсягу та структури бюджетних витрат, і щодо ефективності використання публічних коштів на розвиток освітньої системи. Небайдужа громадськість давно готова долучитися до таких дискусій. На жаль, немає сподівань, що освітнє відомство спроможне глибоко і фахово надати експертизу на ці злободенні теми.
Протягом останніх двох років парламентський комітет з питань освіти, науки та інновацій оцінив роботу профільного міністерства незадовільною аж чотири (!) рази, натомість суспільство й досі не дочекалося звітів про виправлення помилок та врахування зауважень. Боюся помилитися, але вимагати в таких умовах від так званої «освітньої команди» високої ефективності бюджетних витрат – це справа безнадійна.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор.
