Дивно, що доводиться про це писати, особливо під час війни.
Здавалося б, прописною є істина, що найцінніший ресурс країни – це її молодь.
Спитаймо себе: що є найважливішим для суспільства? Заводи, тепловози чи що?
Цілком очевидним є те, що найцінніший ресурс суспільства – це люди, а майбутнє суспільства залежить від того, якою буде його молодь.
Отже, майбутнє країни – це її молоде покоління, яке прийме естафету від нас (дорослих і зрілих) у керівництві та забезпеченні життя нашої країни.
Відтак, не можна вважати нормальною ситуацію, коли на плекання майбутнього суспільства ми не те що заплющуємо очі, а взагалі – рубимо майбутнє країні на кореню.
Поглянемо на цифри: за останнє десятиліття, мабуть, у нас був лише один умовно щасливий для майбутнього країни рік – це 2022, коли на освіту в держбюджеті було виділено 7% ВВП. Мінфін з гордістю повідомив українське суспільство: «Вперше видатки на освіту зведеного бюджету у 2022 році передбачають понад 7% ВВП та становлять 392,2 млрд гривень».
Останнім (2024 та 2025) рокам щастить в 3 рази менше: приблизно 2% ВВП. Зрозуміло, у країні війна. Пріоритет – це оборона. Але постає закономірне питання: а що ж ми тоді обороняємо?
Державна політика в сфері науки і освіти, на жаль, залишає бажати кращого. Наковці та освітяни поставлені на межу виживання: їхня заробітна платня майже на 40% нижча за середню по країні.
Закономірно постає питання: чого дивуватися, що Україну полишає талановита молодь? Чого дивуватися, що найздібніша молодь України шукає собі долю деінде: у Польщі, у Чехії тощо?
Чого дивуватися, що в педагогічну професію здебільшого йдуть ті, які просто не знайшли собі іншого прикладення в житті? Цілком логічно постає запитання: якщо в освіту йдуть не найкращі людські ресурси, то чи здатні вони будуть виховати інноваційне молоде покоління, як це передбачено реформою «Нова українська школа»? Питання риторичні, правда?
І найболючіше питання: наскільки суспільство та держава повинні себе не поважати, аби так принизити тих, хто плекає їхнє майбутнє?
У цьому контексті не можна не згадати вислів Вінстона Черчилля, який у прикладенні до наших реалій звучав би так: «Якщо ми нехтуємо майбутнім України, тоді за що ми воюємо?»
Автор: Сергій Терно, професор Запорізького національного університету, доктор педагогічних наук, професор.
