У Києві відбулась презентація концепцій освітніх галузей, які мають стати «дороговказом», «дорожньою картою», «навігатором» як для педагогів, які «заходять» в апробацію, так і для вчителів, які долучаться до викладання «по-новому» пізніше.
Здійснена фундаментальна робота, 10 груп фахівців, причому не лише посадовців МОН, а й учителів-практиків та залучених вузькопрофільних спеціалістів, підготували детальні «гайди» щодо змін у викладанні всіх предметів.
Слухаючи поважних спікерів, неодноразово ловила себе на думці: це все вже було. Трохи змінили акценти, трохи додали запозичених слів, але сутність лишається та ж сама, що й двадцять років тому.
Учитель, у якого «горять очі», якому подобається працювати з дітьми, який не «виживає від зарплати до зарплати», а живе повноцінне життя, працював так завжди.
Моя старша донька, не знаючи слова НУШ, справді вчилась у ній ще понад 15 років тому. Не можу тегнути її першу вчительку з об’єктивних причин, але вдячна Жанні Миколаївні перш за все за ту атмосферу, яка була в класі, куди діти хотіли йти. У них уже тоді були і зона відпочинку з килимом, іграшками, пазлами тощо, і бібліотечка в класі, і дерево досягнень кожного учня, і уроки-експерименти з міжпредметними зв’язками, і купа проєктів «класних родин», які практикувала школа.
Зараз такий підхід вийшов на загальнонаціональний рівень, але чи зміниться щось у звичайній периферійній школі лише за вказівкою згори?
І ми знов повертаємось до вчителя. Можна написати купу концепцій, створити платформи, готові розробки, 10 варіантів підручників і програм, у тому числі готових інтегрованих курсів, надати автономію закладам та свободу вибору вчителям, але якщо педагоги не готові (з будь-яких причин: не мають бажання, мотивації, сил і натхнення, здоров’я врешті-решт), віз не зрушить з місця.
Ігор Хворостяний, спікер панельної дискусії «Як учителям на практиці реалізувати концептуальні засади НУШ», використав слушне порівняння: нові ідеї мають концентричний характер і розходяться, як кола по воді. Але все частіше, на жаль, чим далі кола від «центрального камінця», тим невиразнішими вони стають. І багато прекрасних ідей розбиваються об пасивність, інертність на місцях.
Зазвичай це пояснюють низькими зарплатами, відсутністю поваги до професії, малим відсотком молодих учителів. Але я переконана, що люди, які «не горять», не «запалають», навіть якщо їм підвищити зарплатню до сумнозвісних 4 тисяч доларів. Ну просто це або є, навіть за ті кошти, що платять зараз, або нема, і тут нічого не вдієш.
Підвищення зарплати може спрацювати тільки в разі, якщо це дозволить прийти до шкіл новим людям, бажано молодим.
Одним із найпоширеніших слів на презентації було слово інтеграція. І знов це вже було. Понад 25 років тому я починала роботу в школі – і здогадайтесь, що я практикувала? Тоді це називалось бінарні уроки. Література і історія, література рідного краю та інформатика, література та музика і образотворче мистецтво – ідеальне поєднання, хоча в колективі поєднували й інші. То знов ідея – на поверхні, можливостей для її реалізації – безліч (посміхаюсь, згадуючи, як наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років шукали записи потрібних музичних творів та якісні репродукції картин), було б бажання.
Побувавши в спільноті, де більшість є натхненними людьми, хочу вірити, що все, про що говорили зі сцени, стане дійсністю. І мої майбутні онуки будуть вчитись у школі хоча б не гіршій, ніж мої діти. І їхня освіта буде «для життя» не на папері, а на кожному уроці. Але шлях до цього, судячи з обговорень у педагогічних спільнотах у соцмережах, ой який довгий і непростий.
Автор: Полонська Юлія, редактор Освіта.ua.
