Чому батьки і вчителі не можуть знайти спільну мову?
Іноді ця розмова більше схожа на зустріч минулого й теперішнього, ніж на обговорення конкретної ситуації.
Буває, що батьки приходять до школи зі своїм дитинством – де їх сварили або хвалили – і несвідомо чекають реваншу.
А вчителі – зі своїм, із тим самим «ти відповідаєш за всіх», яке звучить у голові вже роками.
І ось вони зустрічаються в 2025-му, як на швидкому побаченні: батьки хочуть, щоб їх дитину зрозуміли, вчителі – щоб хоч хтось зрозумів їх.
Батьки думають: «Це проблема одного уроку».
Учителі відчувають: «Це 20 років мого досвіду, і знову все повторюється».
І коли батьки захищають свою дитину, а вчителі – весь клас, розмова про «домашку», оцінки й поведінку може непомітно перетворитися на спробу з’ясувати, хто більше втомився, чия правда важливіша і хто має останнє слово.
У такі моменти легко пропустити головне – що всі учасники хочуть не перемогти, а бути почутими й відчути спокій.
Можливо, спільна мова з’явиться тоді, коли хтось наважиться зняти напруження і скаже по-людськи: «Я хочу, щоб після цієї розмови всім було легше, а не важче». І тоді це буде не про минуле, а про рішення тут і зараз.
Або можна й далі грати у «хто кого переможе» – і називати це співпрацею.
Автор: Ірина Гондюл, викладачка в Українському центрі, Чорногорія.
