Повномасштабна війна в Україні змінила все. Ми щодня бачимо, як руйнуються не лише будівлі, а й наші внутрішні опори. Першими, хто відчуває ці зсуви, зазвичай є діти.
За даними ЮНІСЕФ, понад 5 мільйонів українських дітей постраждали від наслідків війни, з них майже 3 мільйони потребують постійної психосоціальної підтримки. І це – лише цифри, за якими стоїть колективне, глибоко особисте горе.
Як людина, яка уже багато років готує майбутніх учителів, я щодня відчуваю відповідальність за те, якою буде школа сьогодні і якою вона стане завтра. Бо школа вже давно перестала бути просто місцем, де передають знання. Вона – наш останній острівець довіри, стабільності, людяності.
Освіта в епоху втрат і травм
Я часто думаю про те, як інші країни справлялися з подібними трагедіями. Досвід Боснії, Лівану, Руанди свідчить: якщо ігнорувати емоційний вимір освіти, ми ризикуємо втратити покоління.
Натомість соціально-емоційне навчання, підтримка педагогів, партнерство з батьками та громадами можуть стати точками опори для відновлення. І це не просто гасла – це реальні механізми відновлення довіри.
Особливої ваги в новій реальності набуває роль учителя. Він – не лише викладач, а фасилітатор зцілення, людина, яка щодня дарує дітям відчуття: ти не один.
Сьогодні педагог – це той, хто підтримує, хто бачить за мовчанням тривогу, за агресією – біль. Це велика відповідальність. І водночас – велика честь.
Новий курс – нова реальність
У 2024 році ми на педагогічному факультеті УДУ ім. Драгоманова запустили курс, якого, як мені здається, давно потребувала українська педагогіка – «Проєктування та реалізація безпечного освітнього середовища в початковій школі». Це стало можливим завдяки участі в міжнародному проєкті «EU4Youth – Постконфліктна освіта та педагогіка з урахуванням травми», що реалізується за підтримки Європейського Союзу та МЗС Литви в партнерстві з Університетом Вітаутаса Великого (Каунас, Литва).
Курс розроблявся з думкою про тих, хто щодня виходить до дітей – студентів, практиків, психологів. Ми врахували і потребу в теорії, і потребу в ресурсах, які допомагають витримувати щоденну напругу: дихальні вправи, елементи арт-терапії, практики рефлексії. Бо турбота про дітей починається з турботи про себе.
Школа як територія довіри
Мені хочеться, щоб українська школа після війни була простором, де дитина не боїться. Де вона має право на запитання, сльози, мовчання. Де її чують і підтримують. Саме тому ми навчаємо наших студентів розпізнавати емоційні сигнали, бачити за поведінкою – потребу в увазі, за мовчанням – потребу в безпеці.
Найважливіше – створити атмосферу прийняття. Бо з цього починається довіра. А довіра – це перший крок до зцілення.
Я впевнена: жоден учитель не зможе працювати ефективно наодинці. Тому ми говоримо про партнерство – з батьками, із психологами, з місцевими громадами. Школа – це не окремий світ, це частина великої системи підтримки.
Уроки майбутнього
Ми багато навчаємося в колег з Литви, Норвегії, Польщі. Але водночас – шукаємо свій шлях. Український шлях, де є місце і для болю, і для сили, і для відновлення.
Педагог – це перша людина, яка зустрічає дитину на шляху до нової реальності. І це велика місія. Але для її здійснення потрібна і внутрішня опора. Тому в наших курсах ми говоримо і про профілактику вигорання, і про створення ресурсних спільнот, і про право педагога на емоцію, втому, паузу.
Турбота як нова освітня парадигма
Я не хочу, щоб ми поверталися до «довоєнної нормальності». Бо вона вже не повернеться.
Я мрію про нову нормальність – таку, де безпека й довіра стануть не винятком, а правилом. І освіта тут – перший крок.
Кожен учитель, який щодня створює простір для дитини, де та може видихнути, усміхнутися, відчути турботу – це не просто педагог. Це архітектор майбутньої України.
І я щиро вірю: наше майбутнє буде гідним, бо його будують ті, хто розуміє цінність людяності в найскладніші часи.
Автор: Олена Матвієнко, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри початкової освіти та інноваційної педагогіки УДУ імені М. Драгоманова.
