Повномасштабне вторгнення залишає сліди не лише в архітектурі міст, а й у психології поколінь. І ці наслідки ми бачимо вже сьогодні. Щонайменше 50% українців – відповідно до даних експертів Всеукраїнської програми відновлення ментального здоров’я – потребуватимуть відповідної допомоги. Особливо вразливою залишається дитяча аудиторія: приблизно 4 мільйони дітей зіткнулися з різними формами втрати, небезпеки та вимушеної адаптації.
Дитяча психіка вразлива до змін. Війна не просто порушує відчуття безпеки – вона формує нову реальність, у якій зростає ціле покоління. Тому школа як соціальний простір має бути не лише джерелом знань, а й безпечним середовищем, де можлива психологічна підтримка. Саме в школі дитина проводить значну частину свого часу – і саме тут вона потребує не осуду за «неправильну» поведінку, а чуйності та розуміння. Коли дитина може вільно проживати свої емоції, саме тоді формується її внутрішня стійкість.
Робін Норвуд, відома американська психологиня та психотерапевтка, у своїх працях наголошує: «Коли спогади нашого дитинства особливо болісні, то на рівні підсвідомості особистість намагається створити подібні ситуації, але цього разу – взяти над ними контроль». Такі висновки дослідниці вказують, що психологічний стан наших дітей, які пережили травму, спричинює руйнацію зв’язку з навколишнім середовищем, власним організмом та стосунками з іншими людьми.
Освітній простір – більше, ніж просто навчання
Сучасна українська школа має реагувати на запити часу. Сьогодні дітям важливо не тільки засвоювати шкільну програму – їм життєво необхідно відчувати захищеність, довіру, опору. Учитель чи вчителька – вже не просто носії знань, а перші дорослі, які здатні побачити за поведінкою – мовчазний крик про допомогу.
Я переконуюсь у цьому на своїх щоденних заняттях зі студентами. Звичайне запитання: «Як ви сьогодні?» – нерідко відкриває шлях до справжнього діалогу. Це не формальність, а сигнал: тебе бачать, тебе чують, ти важлива. Саме така атмосфера дозволяє дитині бути собою, не боятися проявляти емоції – навіть складні, як-от гнів, страх чи відчай.
Коли емоції приймаються, а не пригнічуються – народжується внутрішня стійкість. Це не про ігнорування болю, а про здатність іти вперед, адаптуватися, шукати ресурс.
Готувати педагогів нової епохи
В Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова ми усвідомлюємо свою відповідальність. Сучасна підготовка педагогів – це не лише методика викладання предмета, а й формування нової професійної ролі, а саме вчителя-помічника, вчителя-наставника, вчителя-захисника.
У межах міжнародного проєкту «EU4Youth – Постконфліктна освіта та педагогіка з урахуванням травми», що реалізується за підтримки Європейського Союзу та МЗС Литви в партнерстві з Університетом Вітаутаса Великого (Каунас, Литва), ми працюємо над тим, щоб сформувати саме таку генерацію педагогів.
У центрі проєкту – міждисциплінарна співпраця. Проєкт об’єднує зусилля двох ключових факультетів – педагогічного та спеціальної й інклюзивної освіти. Таке партнерство дає змогу поєднати фундаментальну фахову підготовку з інструментами психосоціального супроводу, що є критично важливими в умовах війни.
У межах проєкту ми розробили нові навчальні модулі, які інтегрують елементи травмоінформованої педагогіки, цифрової освіти та емоційного самозбереження. Студентки й студенти вчаться розпізнавати емоційні стани дитини, працювати з агресією, замкненістю, тривожністю, застосовувати дихальні практики, рефлексію, арт-методи. Наукова спільнота дійшла висновку, що саме на початковому етапі формування особистості потрібно керувати процесом подолання травматизації через підготовку як майбутніх, так і чинних учителів, озброївши їх інструментами, що допоможуть полегшити цей шлях.
Водночас ми не забуваємо про підтримку чинних освітян. За нашими спостереженнями, педагоги в умовах війни стикаються з подвійним тиском: вони мають бути опорою для дітей і водночас – знаходити внутрішні ресурси, щоб справлятися з власними емоційними навантаженнями. Тому одним із пріоритетів проєкту стала профілактика професійного вигорання, розвиток навичок самодопомоги та створення підтримувального середовища в колективі.
Ми вивчаємо досвід європейських країн, зокрема Литви, Норвегії, Польщі, і впроваджуємо його адаптовану версію в українську систему освіти. Водночас ми формуємо власні, унікальні підходи – з урахуванням реалій, у яких перебуває наша країна і наше суспільство. І зможемо надалі передати набутий досвід міжнародним партнерам.
Коли турбота стає освітньою нормою
Травмоінформований підхід – це не просто набір інструментів. Це цілісна зміна парадигми. Ми більше не можемо розглядати освіту окремо від психологічного контексту. У класі вчитель бачить не лише учня, а дитину з досвідом — іноді болісним, іноді глибоко прихованим, але завжди важливим.
Ми віримо, що через емпатію, турботу і чуйність школа може стати місцем зцілення. Там, де дитина відчуває себе прийнятою, формується не лише довіра до вчителя, а й до світу в цілому. Це той фундамент, на якому будується здорова особистість – і здорова нація.
І саме тут, у класі, з простого запитання, з доброго погляду чи з паузи для подиху, починається відновлення. Маленький крок – велика зміна.
Бо турбота – це нова освітня норма, а не виняток.
Автор: Олена Матвієнко, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри початкової освіти та інноваційної педагогіки УДУ ім. М.Драгоманова
