Завжди кумедно читати, як представники великих університетів чи освітнього середовища Києва безапеляційно заявляють про необхідність зменшення кількості університетів в Україні. Бо вони знають, що безпосередньо їх ці зміни ніяк не стосуються. За Талебом «вони не ризикують своєю шкурою».
Тривалий час топовим університетом була Могилянська академія, де навчається 3,5 тис студентів. Зараз топ – Київська школа економіки з 1 тисячею студентів та УКУ з 2 тисячами. Щоб ви розуміли, в Уманському педагогічному, про який ви скоріш за все ніколи не чули, навчається 10 тисяч студентів.
За логікою оптимізації, яка передбачає, що лише великий заклад може бути ефективний, ми маємо ліквідувати УКУ, Могилянку і КШЕ і приєднати їх до Уманського педагогічного.
Це, звичайно, жарт, а правда така, що, коли йдеться про ліквідацію закладів освіти, у першу чергу мова йде про скорочення регіональних закладів як слабких. Що не зовсім правильна стратегія.
У нас 30% студентів припадає на Київ. 60% на Київ, Львів, Харків і Дніпро. Стандартною моделлю для людини, яка народилась десь у регіонах, є поїхати на навчання в одне з цих чотирьох міст, де далі залишитись там працювати. Через це відбувається обезлюднення регіонів і перенаселення великих міст.
Це також створює дуже нерівні можливості між тими, хто народився і має житло в Києві, і тими, хто приїжджає в місто на навчання. Навчатись у своєму місті завжди легше, ніж у чужому, бо ти банально можеш сфокусуватись на навчанні, не вирішуючи купу побутових питань.
На відміну від шкіл, де ми дійсно нічого не можемо зробити з тим, що люди тікають з сіл і малих міст, університети мають можливість «формувати попит» через наявність бюджетних місць.
Якщо говорити спрощено, то ми маємо не закривати маленькі університети в регіонах, а забрати бюджетні місця з Києва і віддати їх в ці регіони.
Великі заклади типу КПІ, НАУ і Шевченка мають конкурувати між собою за контрактників, а не сидіти на жирному мішку грошей від держави і розказувати, що треба ліквідувати їх дрібних конкурентів.
Одна з причин, чому мені не подобається цей снобізм «столичних вишів», бо з мого досвіду часто рівень підготовки студентів у регіональних університетах вищий, ніж у Києві.
У нас роками була неправильна модель, коли гроші йшли за професорами. Де більше докторів наук, там більше бюджетних місць, а де більше бюджетних місць, там і більше студентів.
У Києві знайти кандидатів і докторів наук значно легше, ніж в умовному Кропивницькому, тому київські університети мали більше бюджетних місць і студентів відповідно. Але за цим ховається величезна проблема.
За документами на твоїй програмі може бути 5 докторів наук, але за час навчання студент може не зустріти жодного з них. Або ж зустріти лише декілька разів, що є скоріше мотиваційними лекціями, ніж реальним навчанням.
Фактично процес навчання зводиться до двох речей: читання літератури і виконання практичних завдань. Чим більше ти це робиш, тим краща в тебе освіта. Завдання викладача тут – це перевірка виконання цих практичних завдань, щоб показати слабкі і сильні місця.
Київ дуже орієнтований на заробляння грошей. Це впливає і на освіту. Викладачі намагаються оптимізувати час, витрачений на викладання, до суми грошей, які вони за нього отримують. Як наслідок – більше тестів замість есе і більш формалізований підхід до виконання задач.
У регіонах у викладачів більш конкурентна зарплата, тому в них рідше є інша робота, яка для них є пріоритетом. Тому часто вони проводять більше часу з студентами і роботами студентів.
Друга проблема – у самих студентах. Щоб потягнути рівень життя в Києві, багатьом студентам доводиться працювати з першого ж курсу.
Маємо ситуацію, коли студент жертвує якістю, щоб скоротити час на виконання завдань, і викладач жертвує якістю, щоб скоротити час на перевірку цього завдання. Обоє працюють на інших роботах і більше зусиль вкладають там, ніж в навчанні.
Це дуже умовно можна назвати вищою освітою.
Автор: Олександр Равчев, PR-менеджер в «Громадяни в дії».
