Нещодавно (наприкінці навчального року) у інтернет-виданні «Українська правда. Життя» було оприлюднено розлоге інтерв’ю заступника міністра освіти і науки Михайла Винницького. Нагадаємо, він координує деякі питання у сфері вищої освіти. З відповідним текстом можна ознайомитися тут.
За суб’єктивним відчуттям автора цих рядків, пан Михайло у властивій йому манері виклав оригінальні погляди про правду і життя, у тому числі і про життя університетської спільноти. Деякі з цих поглядів, на мою пересічну думку, є відверто дискусійними...
З одного боку, Михайло Винницький робить добре, що розказує нам, простим громадянам, про свої погляди. Унаслідок цього у певної частини простих громадян може скластися враження, що нинішня політика розвитку вищої освіти має якусь логіку і якесь обґрунтування.
Окрім того, оприлюднене інтерв’ю дає можливість підтримувати тезу, що люди із нинішньої так званої «освітньої команди» продовжують нести непосильний тягар та «лупати ту скалу» (а саме про це, нагадаємо, «освітня команда» у 2023 році пафосно проголосила на весь білий світ).
З іншого боку, ми маємо пам’ятати, що пан Михайло не формує освітню політику, а лише «бере маленьку участь» у її формуванні. Заступник міністра не любить про це згадувати. Відтак, до всіх тверджень та умовиводів, оприлюднених у інтерв’ю, слід ставитися як «ще однієї думки» (хоча і впливової).
Утім, Михайло Винницький координує безліч процесів, пов’язаних із «практичним функціонуванням» українських університетів. Він має повноваження вирішувати купу на перший погляд дрібних, але життєво важливих питань. Приміром, може дати ректору погодження на відпустку, а може і не дати. Може виділити додаткове бюджетне місце, а може і не виділити. Може підписати лист про перетин кордону, а може і не підписати.
У інтерв’ю пан Михайло, за традицією, багато розказує про себе, свій шлях, свою особистість та своє служіння. Мабуть, він вважає, що його біографія настільки важлива, що має бути увіковічнена у численних публікаціях, аби майбутні історики не відчували труднощів в описанні «прижиттєвого подвигу».
Бажання певної особи себе похвалити є природнім і не дивує. Натомість дивують редакції і редактори, які колись вирішили, що українська читацька аудиторія – не дуже і вибаглива, а тому заслуговує на нескінченне споживання цього своєрідного «інформаційного потоку».
У публікації, одначе, наведено відповіді на деякі проблемні питання. Окремі із цих відповідей є чутливими для нас, простих освітян...
Фінансування університетів
Фінансування – проблема болюча. І не тільки тому, що університети відчувають брак державного фінансування. А ще і тому, що вкрай обмежені фінансові ресурси розподіляються, скажімо так, дуже дивно. Зокрема, є серйозні публікації, у яких стверджується, що деякі університети стали працювати гірше, натомість з якогось дива отримують більший обсяг фінансування. У мережі навіть викладено відповідні таблиці і розрахунки.
Заступник міністра про ці обвинувачення цілком очікувано нічого не каже. Натомість стверджує: «Є проблеми політичного характеру. Існує консервативна когорта ректорів, навіть колишніх, які вважають, що реформи, які змінюють систему фінансування закладів вищої освіти, шкідливі. Ми вносимо ринкові механізми, збільшуємо конкуренцію, а люди звикли, що можна прийти в кабінет, постукати, принести пляшечку і домовитися з чиновником за збільшене фінансування. Ми так не працюємо…»
Автор цих рядків також вважає, що нинішні підходи до фінансування університетів, які впроваджені – неідеальні. Але просто констатувати очевидні факти із посиланням на «когорту ректорів» – багато розуму не треба.
Насправді в системі вищої освіти впроваджено окремі елементи ринкового механізму. Покупці (юридичні і фізичні особи) мають право вільно купувати освітні послуги у будь-яких продавців (закладів вищої освіти). Невже заступнику міністра про це все ще не відомо?
У будь-якому випадку не слід забувати, що державні заклади вищої освіти мають статус бюджетних установ, а тому мають функціонувати за правилами і нормами бюджетного законодавства, у якому не в повній мірі враховано «ринкові механізми» та конкуренцію. І це для фахівців давно не новина.
Якщо пан Михайло справді щиро бажає впровадження в систему вищої освіти «повноцінних ринкових механізмів» – слід починати з корегування Бюджетного кодексу, а також інших актів бюджетного законодавства. Але таких ініціатив освітнє відомство наразі не сформулювало.
Отже, відповідь Винницького є просто черговим хайпом...
Доволі показове згадування про «пляшечку». Можливо, це просто недолугий натяк на «недолугих папєрєдніків», які буцімто ухвалювали фінансові рішення під впливом отриманих «пляшечок»? А можливо, це чіткий натяк для чинних ректорів: нам цікаві не якісь там «пляшечки», а щось інше?
Гранти
Як відомо, з нинішнього навчального року запроваджена грантова система фінансування здобуття вищої освіти.
Гранти отримують не всі здобувачі освіти, а лише ті, хто виконає певні умови. Ця новація, яку в профільному міністерстві називають «реформою», вже отримала від серйозних експертів чимало критики.
Законопроєкт про впровадження грантів не був підтриманий не лише парламентом, а навіть депутатами профільного парламентського комітету.
Заступник міністра жаліється: «Ще не ухвалений закон про гранти. Гранти впроваджено через урядову постанову, яка діє два роки, тобто 2024–2025. Хотілося б цього року закріпити цю фундаментальну реформу в законі, але поки що не вдалося».
Пан Михайло «забувся» сказати, що Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України висловило до законопроєкту про гранти 17 серйозних зауважень, і наразі немає жодних доказів того, що всі зауваження враховані, виправлені або усунуті.
Взаємодія з парламентом
Журналіст поцікавився: «За інформацією наших джерел, у парламенті не задоволені вашою роботою. Можете прокоментувати?»
Питання народилося не на голому місці. Протягом останнього року профільний парламентський комітет визнавав роботу Міністерства освіти і науки незадовільною тричі. Так оцінку «незадовільно» виставив орган парламентського контролю – Рахункова палата України. Це феноменальна історія, яка не має аналогів в історії українського державного управління.
Замість того, аби чесно розказати про помилки та роботу щодо їхнього виправлення, заступник міністра несподівано вдався до абстрактної політології та опису особистостей: «Парламент дуже різношерстий. Я сьогодні провів весь ранок у нашому профільному комітеті з його головою (Сергій Бабак – «УП. Життя»). У нас хороші робочі стосунки. Ви кажете, що хтось незадоволений… Якщо є питання – мій номер телефону в загальному доступі, будь-який депутат може до мене звернутися».
Запитання, вочевидь, було не про стосунки Михайла Винницького і Сергія Бабака, і не про те, хто як проводить свій ранок, а про наявність (або відсутність) конструктивної співпраці органу законодавчої влади та центрального органу виконавчої влади. Натомість заступник міністра вирішив це питання «примітизувати». Не виключено, зробив це зумисно.
Звісно, у розлогому інтерв’ю немає жодних згадок і про те, що Міністерство освіти і науки врахувало зроблені профільним парламентським комітетом зауваження та ухвалило управлінські рішення, спрямовані на недопущення порушень і помилок у майбутньому.
Оптимізація мережі
Одним із потужних драйверів освітніх скандалів є так звана «оптимізація мережі», яка реально загрожує лише державним закладам вищої освіти, що знаходяться в сфері управління МОН. На практиці йдеться про ліквідацію окремих закладів. Цікаво, що критерії ліквідації на нормативному рівні не визначені, а в різних інтерв’ю наводиться різний перелік критеріїв та їхнє трактування.
Заступник міністра каже: «Стосовно укрупнення університетів: державні заклади вищої освіти засновані Кабінетом Міністрів. Закон для змін не потрібний. Існування тієї чи іншої юридичної особи, створеної Кабміном, – це винятково його відповідальність».
Справді, власник майна має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майнам, а засновник юридичної особи має право вирішувати її долю. Це банальні тези, які викладаються у середній школі.
Але в інтерв’ю чомусь не згадано про академічну автономію. Вочевидь, університетські свободи не є для нинішньої так званої «освітньої команди» цінністю.
Також не згадано, що на створення державних університетів платники податків витратили мільярди гривень. А відтак, платники податків зацікавлені, аби внесені інвестиції не були втрачені або розкрадені.
Слід звернути увагу, що Михайло Винницький вживає оригінальне словосполучення: «укрупнення університетів». Красива маніпуляція: так виглядає, буцімто освітня система збільшується. Насправді йдеться про укрупнення одного університету за рахунок ліквідації іншого.
Інвестування
Освітні управлінці багаторазово заявляли, що міжнародні партнери дадуть фінансування тим закладам, які будуть «оптимізовані».
Заступник міністра описав формулу фінансового успіху так: «Короткостроково при об'єднанні двох університетів ми дійсно майже нічого не економимо. Насправді об’єднання університетів – це про інвестиції, а не про економію. Тобто ми інвестуємо в об’єднаний заклад за рахунок програми Світового Банку – зараз 1,5 мільйона доларів в кожен. Гроші йдуть на купівлю навчально-наукового обладнання. Економимо лише на посаді одного ректора, можливо, двох проректорів».
Але в інтерв’ю не вказано – які саме університети отримали ці інвестиції, що саме закуплено, наскільки ефективно використовується отримане обладнання, чи не використовується воно для обслуговування інтересів якихось ділків?
Цієї інформації немає не лише в інтерв’ю, а також і у публічному доступі.
Також слід нарешті сказати вголос, що 1,5 мільйона доларів – досить невеличка сума. Це вартість однієї нормальної лабораторії або кількох нормальних аудиторій. Сумніваюся, що ця «інвестиція», навіть якщо вона буде правдивою і без «відкатів», справді дозволить оновленому закладу вийти на вищі позиції рейтингових таблиць.
Скорочення викладачів
На запитання «Скільки викладачів втратили свою роботу через укрупнення університетів?» заступник міністра відповів коротко і чітко: «Жоден».
На наступне запитання «Всі працюють?», яке свідчить про щирий журналістський сумнів правдивості попередньої відповіді, було сказано таке: «Давайте так: безпосередньо в результаті укрупнення ніхто не втратив роботу. Є певний природний процес, де люди відходять на пенсію, є зменшене навантаження, програми об’єднуються і, відповідно, це означає, що потрібно менше викладачів. Але щоб безпосередньо у результаті об’єднання хтось втратив роботу – такого немає».
Отже, у відповіді вже закладене протиріччя. В одному місці стверджується, що ніхто не втратив роботу. В іншому місці стверджується, що через об’єднання університетів об’єднуються освітні програми – внаслідок цього скорочується освітнє навантаження, а відтак – скорочується і кількість викладачів.
З формальної точки зору, науково-педагогічні працівники втрачають роботу не через укрупнення (справді, такої причини для звільнення в трудовому законодавстві просто не існує), а через неприйнятні умови праці. Нинішнім «освітнім генералам» не пофартило, бо українські освітяни невдячні: чомусь не хочуть «добровільно» переводитися із 1,0 ставки на 0,2 або 0,1 – і отримувати за свою працю суму, яка в кілька разів менша за прожитковий мінімум.
Проживання у гуртожитках
Журналіст щиро здивований: «Ціна гуртожитків для студентів становить 800 гривень. В університетах скаржаться, що цього не вистачає на забезпечення навіть базових потреб, що плануєте робити?»
При формулюванні відповіді знову використаний примітивний прийом про «недолугих папєрєдніків». Цитуємо: «Цю постанову свого часу лобіював ще міністр Станіслав Ніколаєнко з Соціалістичної партії. Я не уявляю собі, як можна в нормальних умовах жити за 800 грн у місті Києві. Це нереально, не кажучи про капітальні витрати. Університети фінансують гуртожитки зі своїх доходів. Коли доходів стає менше, тому що студентів менше, це означає, що студенти живуть у погіршених умовах».
Натомість Михайло Винницький забувся «уточнити» – чому він не ініціює внесення змін до якоїсь постанови, якщо вважає, що ця постанова погана. Також не сказано – чому освітні управлінці були відсутні на засіданні бюджетного комітету парламенту, на якому розглядалися питання про обсяг витрат на освіту (у тому числі про модернізацію гуртожитків).
Отже, обурення заступника міністра не виглядає щирим. Скоріш за все, він давно не відвідував студентський гуртожиток (хоча і позиціонує себе другом всіх студентів і студенток).
Кращі ректори
Водночас в інтерв’ю все-таки прозвучали теплі слова на адресу друзів. І ці друзі – звісно, не студенти.
«Важливою є ініціатива поодиноких лідерів, а не форма власності. Свого часу президент державної «Могилянки» залучав великі кошти, зокрема, з приватного сектору. Зараз Тимофій Милованов є обличчям фандрейзингу для Київської школи економіки. В Українському католицькому університеті обличчям фандрейзингу був владика Борис Гудзяк. Я думаю, що в багатьох наших університетах ми незабаром побачимо нових людей, які будуть займатися подібною діяльністю», – розказав пан Михайло.
Нагадаємо, що нинішній керівник Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт довгий час був керівником агенції, у якій Михайло Винницький отримував захмарно високу зарплату. Інші згадані заступником міністра заклади вищої освіти є приватними і мають добрі партнерські стосунки і з академією, і з агенцією.
На жаль, один із очільників відомства, яке управляє роботою понад 120 державних закладів вищої освіти, не додумався розказати про здобутки колективів цих закладів (а здобутків чимало!), і таким чином використати інтерв’ю для підвищення авторитету чесних освітян і всієї освітньої системи.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор.
