Не можна насильно зробити щасливими…
Я усе життя працюю в освіті. І я далека думки, що Сергій Бабак, Роман Грищук є ворогами освіти. Скоріше – навпаки.
Наш комітет Верховної Ради України з питань освіти часто стає єдиним форпостом, який дійсно виконує функцію узгодження нашого законодавчого поля, щоб хоч якось зберегти працездатність галузі на фоні змін керівництва МОН. Хоча питань і до комітету багато.
Однак головною темою, яка спонукає мене до такого публічного звернення, є зареєстрований 18 березня 2025 року у Верховній Раді проєкт закону №13120 «Про внесення змін до Закону України «Про повну загальну середню освіту» щодо вдосконалення механізмів формування мережі ліцеїв».
Я розумію бажання наших законотворців отримати не профанацію, а якісну профільну школу. Ми всі зацікавлені у випускникові з ґрунтовними знаннями, який стане вмотивованим студентом, здатним учитися і ставати науковою, інженерною, медичною, викладацькою елітою.
Але обраний шлях із прямими заборонами позбавлення субвенції, викручування рук місцевим громадам не є, на мою думку, конструктивним. Силою не будеш милою…
Ми маємо дуже обережно ставитись до учнів та їхніх родин. Не можна займатися освітньою профанацією, називаючи всіх ліцеями, і змінювати назви, не змінюючи саме середовище. Тим паче зараз, коли все суспільство має надзвичайно низький рівень толерантності й живе з оголеними нервами. Тут усі наші стреси, кризи, безсонні ночі.
Граємося в подвійну реальність: хочемо все по максимуму, як до війни, або ще краще… І живемо вже четвертий рік у війні з щоденними втратами наших найкращих людей, із нестачею снарядів, зброї, з жорстоким світом, несправедливим, прагматичним, жадібним.
І зробити зараз універсальний у формуванні ліцеїв для всіх громад підхід – це утопія… Без перехідних періодів це неможливо. Спробуйте прирівняти прифронтові території, зони активних бомбардувань й території, де бойові дії не ведуться, великі міста й маленькі громади, глибокий тил Західної України і Закарпаття зі Східною та Південною Україною. Виходить, що живемо ілюзіями, не беручи до уваги війну.
Чи є правильним рішення запускати надважливі речі у такі стислі терміни в умовах війни, приймати закони у такий нестабільний час? Ми не уникнемо ранжування у перехідних положеннях. Універсальна модель з’явиться пізніше й усе одно буде враховувати реалії громад.
Укотре переконуюся, що розвивати освіту потрібно. Кожна копійка сьогодні цінна. Гроші на облаштування профільної школи знайшли (і немалі!), однак їх точно недостатньо!
Попри грошове забезпечення, важливим чинником стають учителі профільної старшої школи. Кадри вирішують 80% успіху будь-якої реформи, зокрема й освітньої.
У час, коли самі обриси майбутніх ліцеїв не чіткі, маю компромісну пропозицію: на період із вересня 2025 і до 2030 року зробити перехідний період, на який місцевим органам надати право формувати мережу з виходом у 2030 році на розмежовану початкову школу, гімназію з початковою школою, ліцей і ліцей з гімназією.
Мені дуже імпонує заклик Олени Фіданян «Поверніть нам школу!» Поняття гімназій і ліцеїв сьогодні знищено. З місцевими громадами має бути чесний і відкритий діалог. Місцева влада – не вороги, це влада, яка швидше отримує реакцію людей, яка приймає на себе відповідальність і яка теж має стратегію і розуміння викликів на місцях.
Я згодна, що наявні сьогодні перспективні плани освітньої мережі не так досконало опрацьовані місцевою владою, але причиною цього є відсутність розуміння перспективи розвитку і розмите законодавче поле.
Маю пропозицію: визначити базові речі, необхідні для існування ліцею. Ліцей – це 3-4 класи однієї паралелі для втілення мультипрофільності й трансформації традиційної класно-урочної системи.
Нехай місцеві органи влади ще раз прискіпливо проаналізують мережу і потенціал освітніх закладів і визначать, чи є в закладі потенціал забезпечувати якісну освіту всіх ланок від початкової до старшої школи.
Переконана, що можна знайти правильне рішення: дозволити існування закладів освіти з початковою, середньою та старшою ланками й одночасно відкривати академічні наукові ліцеї з паралелями 100 і більше учнів одного року навчання (з поділом на групи 8-12 учнів) у тісній співпраці із ЗВО.
Академічні ліцеї повинні мати все: і сучасне середовище з лабораторіями, і якісний освітній менеджмент, і класних професійних учителів. Щоб не через пень-колоду. У результаті появи таких серйозних ліцеїв необхідність у старшій школі може зникнути через конкуренцію.
Має запрацювати з 2027 року ЗНО для визначення освітньої траєкторії в старшій школі для всіх учнів, щоб визначати подальше навчання саме за рівнем освітніх досягнень: чи це буде коледж, училище, чи академічний ліцей.
Уже зараз заклади, які не забезпечені базою для кількісних вимог до ліцею, мають зійти з дистанції. Бази для старту справжньої профільної школи є… І ми знаємо ці заклади, які вже сьогодні працюють, як класні академічні ліцеї.
Я глибоко сумую, що НУШ знищує поглиблене вивчення предметів, яке розпочиналося з 8 класу…(Цікаво, чи знає МОН, чому радянська педагогіка уводила поглиблене вивчення саме з 8 класу, а не з 5-ого?)
Це коротка пропозиція, і я готова аргументувати, чому під час війни саме такий підхід буде менш травматичним і, головне, успішним! Я готова до фахової дискусії, конструктивного діалогу практиків й управлінців заради дітей і нашої освіти.
Я впевнена, що ніхто – ні вчителі, ні депутати, ні управлінці МОН, ні управлінці місцевих органів влади – не мають каверзних планів зробити гірше. Усі хочуть кращого… І треба тримати удар сьогодні, не ламаючи хребет, не знищуючи те, що є, і не закриваючи шлях до нових освітніх формацій, якими мають стати академічні або наукові ліцеї.
І це наша сучасна, поки 11-річна школа виховала патріотів, котрі стали на захист України, вивчила спеціалістів різних галузей високоінтелектуальної праці.
Страшно, якщо ми залишимось не в ніші творців, а перейдемо до сфери обслуговування. І це не просто слова.
Учні закладу, який я маю честь очолювати, із 37 країн світу під час війни демонстрували високі результати. Мені не соромно за нашу освіту. І ми маємо зберегти краще, встигаючи за всіма викликами сьогодення.
Я знаю, яку частину успіху наших випускників дає саме наша система освіти з початкової й до старшої школи. Я знаю, чому, не відбираючи дітей, ми маємо такі результати. Я готова трансформуватись, розвиватись.
Таких закладів у нашій країні багато. Тож дайте нам право на життя! І завтра покаже, який шлях правильний.
Не можна насильно зробити щасливими, або як кажуть у нас, в Україні, «не можна нелюба любити», «силуваним конем не поїдеш», «силою колодязь копати - води не пити», «не поможуть і чари, як хто кому не до пари».
Автор: Ірина Чернілевська, директор школи №179 м. Києва.
