Вчора мав нагоду взяти участь в панельній дискусії щодо розвитку продуктових кластерів є, яку організовувала Techosystem.
Під час дискусії модератор піднімала доволі гострі питання: чи є взаємодія бізнесу та держави оптимальною, такою, яка створює можливості для успішного функціонування і взагалі існування продуктових кластерів?
Поділюся тут тезово тим, що говорив вчора. Зазначу, що моя експертиза стосується лише EdTech, що в інших напрямках відбувається – я не в курсі.
Міністерство освіти як наш регулятор відкритий до комунікацій. Це круто. Якщо є ініціатива з нашого боку – головний стейкхолдер завжди готовий її підтримати: організаційно та медійно. За це ми дуже вдячні, і тут співпраця завжди відбувається продуктивно.
Менше з тим, ми бачимо, що в Україні майже немає ринку EdTech в усіх сегментах, окрім світчингу. Єдине, де бізнес може адекватно функціонувати, – це освіта дорослих: перенавчання, підвищення кваліфікації, айтішечка. Усе.
У решті сегментів (дошкілля, школа, виші) місця нашому EdTech нема, бо не існує механізмів взаємодії, окрім благодійного з боку бізнесу. Якщо ви нам щось готові дати безкоштовно – ми візьмемо.
Але і тут не все просто. Пройдіть процедури, доведіть, що це не шкідливо. Але купити ми нічого не можемо. Важливо розуміти, що під словом «Ми» я маю на увазі безліч різнобарвних стейкхолдкрів, від публічної школи, громади чи вишу до безпосередньо МОН чи його підшефних структур.
Виходить, що приватно-державне партнерство сьогодні виглядає як дорога з одностороннім рухом: ви нам можете щось дати (за певних умов), ми вам максимум піар. Але це ж нечесно.
Ба більше, іноді держава в обличчі певних субʼєктів навіть конкурує з бізнесом. До прикладу, проєкт «Мрія» вбив цвях у труну ринку вітчизняних електронних щоденників та журналів.
Ви знали, що «Мрія» – це електронний журнал, а не ноу-хау? Так ось, у нас є більше десятка подібних сервісів, у розробку яких вкладалися приватні гроші, кошти донорів і інвесторів, і всі вони не мають майбутнього зараз
Тобто держава створила продукт, що вбив нішу в індустрії. Щоб було зрозуміліше – це те ж саме, якби держава створила мережу продуктових магазинів, де роздавала продукти безкоштовно. Просто так, усім бажаючим.
Цікаво, що розробники цього продукту навряд роблять його на волонтерських засадах. При цьому під час зустрічей з представниками EdTech і обговоренні співпраці – пропонують ділитися своїми напрацюваннями виключно про боно. Хіба це чесно?
Конкуренція держави і бізнесу аж ніяк не наближає нас до створення інклюзивних інститутів, які є запорукою розвитку країни. Ба більше, створюють інститути екстрактивні, де рішення приймаються не завжди прозоро і не завжди в інтересах індустрії або сектору. Чому? Не зрозуміло.
Це призводить до цікавої ситуації, у якій всі, ні, ще раз підкреслю всі(!) дуже успішні українські EdTech проєкти орієнтовані не на Україну. Від слова зовсім. Тобто взагалі не розглядають країну як ринок. Бо ринку нема. Відтак ведуть господарську діяльність десь там. Відтак не мають жодного стимулу реєструвати у нас щось окрім фопів. Відтак не сплачують (і не будуть) сплачувати тут податки. Бо на хіба, якщо ринок не тут?
При цьому держава каже: які ви погані, що реєструєтеся десь в Делавері. Але чому вони мають реєструватися тут? Хіба для цього є стимули? У нас немає опції роботи на капіталізацію, бо не існує подібних стимулів. Немає нормального фондового ринку. Наші компанії лістяться де? У Варшаві та інших Лондонах. Не в Києві. Це питання точно не до МОН, але воно є.
У продовження тези, ми, наприклад, спочатку були (і є) орієнтовні в першу чергу на наш ринок. Але я вже розумію, що це, можливо, було не зовсім правильне рішення. Усі колеги і партнери, з якими ми спілкувалися на міжнародних виставках, прямо кажуть, що афіляція з Україною зараз – це мінус: забагато ризиків (юридичних, безпекових, технологічних) та замало репутації (бренд нашої освіти).
Умовно, якщо ми хочемо працювати за кордоном, то нам доведеться ще раз інвестувати в контент (бо наша версія не є престижною) та дистанціюватися (принаймні юридично) від нашого походження.
Звучить не дуже? Але всі успішні едтеки України саме це і зробили. Такий ось каламбур. Не важливо, шо в тебе частина команди на Подолі, коли твоя LLC в Каліфорнії. Такі справи.
Тож, окрім хорошої комунікації, хочеться мати більше довіри між державою та реальним сектором, щоб вибудувати справжнє партнерство. Створити ринки. Співдіяти, а не конкурувати. Давати можливості для апробації певних рішень у нас, щоб потім продавати їх за кордон. Опцій багато.
Сподіваюся, що на це буде воля.
Автор: Володимир Страшко, СЕО Unicorn School, PhD in Economics, ментор та член Етичного комітету Міжнародної бізнес-спільноти Board.
