Про ситуацію в 309-й школі.
Коли трапляються такі ситуації, як ця, перша реакція – емоції, обурення, пошук винних. Найлегше сказати: «Звільнити директора! Покарати вчителів! Винести публічний осуд!»
Так, певні управлінські рішення мають бути. Але якщо ми зупинимося лише на покаранні, ми пропустимо головне.
Бо те, що ми побачили – це наслідок. А боротися треба з причиною.
Можна звільнити директора. Можна поміняти команду, провести сотню службових розслідувань. Але якщо ми не розглянемо це як сигнал, як будильник для всіх нас – освітян, батьків, суспільства, – ситуація повториться. Можливо, не завтра. Але обов’язково повториться.
Бо проблема глибша. Вона не на поверхні. Це той айсберг, де ми побачили вершину, але справжні причини приховані всередині: в інформаційному середовищі, в недооцінці роботи з цінностями, у вразливості дитячої свідомості до маніпуляцій.
Подібні випадки – це дзеркало.
І маркер одночасно.
Дзеркало того, чим живе суспільство.
Маркер того, що ми, дорослі, не «добачили», не «домовили», не «допрацювали», не «до»…
Бо це не про одну сценку. І не про одну школу. Це про системні виклики, які потребують нашої уваги:
- Формалізоване патріотичне виховання, яке інколи зводиться до звітів і заходів для галочки, а не до глибинної роботи з цінностями.
- Низький рівень медіаграмотності, коли діти не розрізняють реальність і маніпуляцію, а їхня цікавість стає інструментом у руках провокаторів.
- Інформаційний простір, де знецінення наших захисників подається у вигляді мемів, «жартів» і викривленої реальності.
Біль наших воїнів – справжній.
І нам, освітянам, боляче читати їхні слова та коментарі. Ми не можемо це пояснити сухими фразами. Але цей епізод – НЕ показник того, що діти чи школа зневажають воїнів.
Показник – це інше:
- Діти, які сьогодні можуть навчатися у вільній країні, бо наші воїни стоять на передовій.
- Уроки, де звучать імена сучасних героїв, а не лише історичних постатей.
- Педагоги, які щодня, без зайвого пафосу, говорять із дітьми про свободу, відповідальність, людяність.
Що ми можемо зробити разом?
Поглибити роботу з цінностями. Не через формальні заходи, а через щоденні розмови, приклади з життя, зустрічі з військовими, які можуть розповісти про реальність війни без зайвого героїзму.
Розвивати медіаграмотність. Щоб діти розуміли, як працюють маніпуляції, як розпізнати інформаційні атаки і не стати їхньою частиною, навіть випадково.
Об’єднати зусилля з батьками. Бо школа – це не окремий світ. Цінності формуються насамперед у родинах.
Ця ситуація – це будильник.
Ми не можемо просто «закрити питання» наказом чи кадровим рішенням. Це історія не про конкретну школу. Це про всіх нас.
Я знаю директорку цієї школи особисто. Її рідний брат загинув на цій війні. Вона не ховається.
Коли стаються такі безпрецедентні ситуації, ти мимоволі приміряєш їх на себе.
Адже я – теж директорка школи.
Я знаю, як це: тримати баланс між вихованням, навчанням, безпекою та реальністю сьогодення.
Але зневажати наших воїнів за будь-яких обставин – неприпустимо.
Вибачте нас усіх.
Автор: Оксана Проскура, директор Київської гімназії східних мов.
