Міністерство освіти і науки нещодавно утворило робочу групу, покликану розробити пропозиції з оновлення правил формування переліку наукових фахових видань України. До цього переліку експерти МОН включають наукові журнали, що видаються в Україні.
Станом на грудень 2024 року цей документ нараховує майже 1700 періодичних наукових видань українських університетів і наукових установ.
Тут треба пояснити, що наприкінці девʼяностих років минулого століття Україна перша на пострадянському просторі прийняла доволі абсурдне рішення, що визначати, чи є науковим певний журнал, мають не університети, наукові інститути чи самі вчені, а представники органу влади.
Колись цим органом була Вища атестаційна комісія (ВАК) України, і звідти виникла стійка назва «ваківський» науковий журнал. Згодом ВАК ліквідували, і впорядкуванням наукової періодики України зайнялося МОН.
Проблема в тому, що чомусь не виходить добре виконувати абсурдну роботу, ще й не витрачаючи ресурси держави на підтримку діяльності наукових редколегій. До освяченого державою класифікатора наукової періодики, дійсно, потрапляє відносно невелика кількість затребуваних ученими, студентами, викладачами видань.
Редакції цих журналів докладають великих зусиль до того, щоб їхні публікації допомагали науковій комунікації. Проте більшість видань у переліку МОН, на жаль, радше є симулякрами, себто науковими журналами лише за формою, але не за змістом.
Ось декілька найочевидніших ознак того, що перед вами імітація наукового журналу.
Авторами більшості статей журналу є співробітники університету чи організації, яка видає цей журнал. Себто реальна цінність цього видання для широкої наукової спільноти така, що наповнити його статтями вдається лише шляхом академічного інцесту.
На вашу електронну пошту приходить спам-запрошення опублікувати в журналі свою статтю, але ви не отримуєте листа з пропозицією почитати цікаві матеріали у свіжому випуску цього видання. Адже чимало наукових журналів видаються суто «для звітності», ніхто (включно з авторами!) і не очікує, що їх читатимуть.
Якщо журнал із суспільних чи гуманітарних наук вказує у вимогах до авторів, що обсяг статті не повинен перевищувати 12 сторінок стандартним «чотирнадцятим шрифтом з полуторним міжрядковим інтервалом» (такою є стійка дивна традиція), це означає, що журнал публікує не наукові статті, а репліки (чи, за словами Павла Гольдіна, «замітки»).
Історія, право, економіка, педагогіка тощо комунікують свої ідеї текстами. Для цих дисциплін зазвичай неможливо вмістити у короткий наратив адекватний опис мети дослідження, його методів, проаналізувати літературу, викласти результати дослідження та їхні обмеження. А саме ці елементи й формують структуру наукової статті.
Деякі журнали вказують дати надходження статей до редакції і схвалення їх до друку. Якщо проміжок між цими двома датами менший за один-два місяці, це (майже) гарантує, що ретельне рецензування статей редакцією не проводиться і автори не доопрацьовують свої дослідження після отримання порад рецензентів. Себто такі журнали публікують тексти довільного змісту, які за зовнішньою формою скидаються на наукові статті.
До речі, вираз «науковий журнал» дослівно перекладається англійською як «рецензований журнал» (peer-reviewed journal). Немає належного рецензування – значить, немає наукового журналу.
Раніше в Україні була повсюдною практика відкритої імітації рецензування: автор подавав до редакції статтю разом з рецензією на неї. Зараз таку «рецензію» можуть вимагати від авторів без наукового ступеня. Але знайдіть автора, який власноруч принесе відгук з висновком: «Стаття слабенька, її треба відхилити!»
Тепер рецензування імітується приховано: редакції нашвидкуруч оформлюють на більшість отриманих статей позитивні внутрішні відгуки з висновком «у друк!». Тоді як насправді текст статті-дослідження, який дійсно не потребує доопрацювання, трапляється вкрай рідко.
Вряди-годи зростає невдоволення цією ситуацією і виникають пропозиції підвищити вимоги до наукових журналів, завдяки чому вони водночас мають позбутися своїх проблем. На жаль, ця чарівна паличка від ВАК чи МОН традиційно не спрацьовує, бо сутнісні правила роботи наукового журналу сформулювати у переліку вимог неможливо, а формальні успішно імітуються університетами-видавцями.
Коріння проблеми – не у формульованих органами влади правилах діяльності журналів. Держава вимагає постійно публікувати наукові статті від усіх університетських професорів і доцентів, які перевантажені викладанням, підготовкою до нього і вже давно (за поодинокими винятками) не бачили жодного фінансування й організаційної підтримки своїх наукових пошуків.
Секрет Полішинеля полягає в тому, що наукова робота в українських університетах найчастіше виконується під примусом у волонтерському режимі оплати праці.
У цих координатах, очевидно, буде зімітована будь-яка складова процесу, яку теоретично можливо імітувати. Запит викладачів на публікацію коротких текстів свого авторства під обкладинкою, на якій написано «науковий журнал», визначається чинними правилами гри.
Заміна друкованої версії таких видань їхніми електронними PDF-аналогами зберігає дерева та знижує собівартість «виробничого циклу» створення наукових публікацій. Маю величезний сумнів у тому, що вдосконалення вимог МОН до наукових журналів здатне якісно змінити ситуацію.
На мою думку, державні вимоги до діяльності наукової періодики слід скасовувати, зосередивши зусилля на розширенні ресурсів для проведення реальних досліджень. Публікація їх результатів – наслідок самих досліджень, а не річ в собі.
Post Scriptum. Коли я готував цю колонку, то знайшов власну статтю 2016 року, де міркував про особливості діяльності українських наукових журналів і способи виправити наявні проблеми. З часу написання того тексту, схоже, не відбулося практично нічого.
Державні правила і редакційна політика видавців косметично вдосконалилися. Наприклад, з’явилась вимога про наявність у кожної наукової статті цифрового ідентифікатора DOI (спеціального інтернет-посилання на місце її онлайн-публікації), хоча не з’явилось механізмів контролю за повсюдним недотриманням цієї вимоги.
Але загальна ситуація – в анабіозі, чи то в непорушній рівновазі між запитами держави, наукових і науково-педагогічних працівників та видавничими можливостями українських освітніх і наукових установ. Чи зрушиться вона?..
Автор: Євген Ніколаєв, кандидат економічних наук, заступник директора Академії вчительства Каразінського університету.
