Чиновництво МОН, зокрема міністр освіти Оксен Лісовий, уже без евфемізмів говорить про те, що кількість учнів і студентів, обізваних у сучасних стандартах «здобувачами освіти» (як у нас на Запоріжжі кажуть, «повбивав би» за такі термінологійні новації), в Україні стрімко скорочується.
Батьки вивозять дітей.
Чому? Купа причин, і головні дві: війна та відсутність бачення майбутнього цих дітей в Україні.
Я не хочу зараз говорити про причини та шляхи їх подолання. Бо це болюча тема й довготривала розмова з неодмінним екскурсом в історію української як мінімум гуманітарної політики від 1991 року, якої майже не було.
Мене більш ніж дивує інше: повсюдне запрошення молоді на всякі заробітки й мобільності за межі України. Ці програми обміну, стажування і т. д. – дуже позитивна річ: наші діти бачать світ і світ бачить українців.
Але потім українці залишаються там, по світах. Щоб НЕ повернутися. Вони, з продовженням війни, із не до кінця сформованим відчуттям власної батьківщини лишаються там, де комфортно і немає страху, який під час війни має два аспекти – страх бути вбитим (тут пошук безпечного місця – інстинктивний, це нормальна реакція) і страх бути мобілізованим, що, своєю чергою, є наслідком основного страху бути вбитим.
А для батьківщини в емігрантів зостається лише ностальгія на кілька поколінь уперед.
І хочеться волати до шкіл та вишів, котрі активно займаються рекрутингом «на вихід»: припиніть! Припиніть беззастережно закликати молодь їхати! Не треба давати компаніям, котрі займаються, наприклад, формуванням молодіжних груп на літні заробітки в Європі, майданчики для припросин їхати! Бо наші діти назад не повернуться ніколи, маючи змогу, в силу віку та більшої психологічної гнучкості, адаптуватися на чужині досить швидко.
Що ж до програм ґрантового штибу, де передбачена учнівська / студентська академічна / виробнича мобільність, то в них самі заклади мають прописувати пункт обов'язкового повернення в Україну й роботи тут після завершення навчання певної кількості років. А вже над тим, щоб забезпечити молодь робочими місцями, має працювати вся держава щонайменше на законодавчому рівні.
Діти виїдуть і без допомоги шкіл та вишів, повірте. І це буде рішення їхнє та їхніх родин. І вже ж не напівпорожні навчальні заклади України мають думати над тим, що робити, аби родини не ухвалювали таких рішень.
Самим же школам-коледжам-університетам допомагати спустошувати Україну, повертаючи її до демографічної картини XIX століття, точно не варто…
Автор: Оксана Меркулова, доцент кафедри української мови Запорізького національного університету.
