Як живуть українські вчителі діаспори? Напевно, це буде моя відповідь журналістці, яка пише «про підміну понять під соусом», а також у коментарі називає українську діаспору токсичною.
Мене болить така недбалість чи кидання словом, адже дотична до української системи освіти закордоння уже 17 років.
Український учитель діаспори – це людина, яка часто на волонтерській безоплатній основі натхненно творить навколо себе україномовний освітній простір не завдяки, а всупереч багатьом обставинам, крізь які вона змушена пройти у чужій країні на чужій землі за чужими правилами.
Український учитель діаспори – це людина, яка власним коштом замовляє і привозить з України у валізах українську літературу чи дидактичні матеріали для учнів українознавчих суботніх та недільних шкіл, бо за кордоном немає можливості їх придбати, а вони потрібні, щоб навчити і виховати українця.
Український учитель діаспори – це людина, яка у свій єдиний вихідний день працює в українській школі країни свого перебування, бо їй не байдужа доля української освіти та збереження національної свідомості. Це людина, яка інколи доїжджає до такої школи за десятки і сотні кілометрів.
Український учитель діаспори – це людина, яка, часто працюючи за мізерну платню або ж і взагалі на безоплатній основі у непристосованих приміщеннях, у вільний час від основної роботи ночами планує шкільні екскурсії, тематичні свята з національно-патріотичного і громадянського виховання, авторські методики викладання української мови у діаспорній школі, бо розуміє необхідність збереження української ідентичності за межами України.
Український учитель діаспори –це той, хто у цей надважкий і водночас надважливий для України час гуртує та єднає українську спільноту навіть там і тоді, коли це здається неможливим, впевнено та надійно тримаючи освітній фронт – наш український фронт.
Українська школа діаспори – це не «підміна понять під соусом», як висловилася журналістка, а наш скарб, наш золотий фонд, який протягом 100 років успішно функціонує на всіх континентах. І навіть тоді, і особливо тоді, коли Україна була під радянською окупацією, коли було заборонено навіть думати українською, у діаспорі видавали наукові статті, книги, де писали правду – ту правду, про яку ми ніколи не знали і не могли знати, живучи при «совєтах».
Українська діаспора – не « токсична», як висловлюється журналістка, а справжня, і у цьому її цінність.
Щаслива у цій професії і горда працювати для розвитку і поступу української освіти світом!
Автор: Любов Любчик, голова Світової координаційної освітньо-виховної ради Світового Конгресу Українців.
