Нещодавно в інформаційний простір увірвалася новина: є ініціатива тимчасово зняти заборону на приватизацію майна закладів вищої освіти.
Засоби масової інформації вже встигли оприлюднити купу майже однакових текстів про «розблокування» приватизації освітнього майна.
Давайте розбиратися. Для початку – прочитаємо першоджерело.
У пункті 3 розділу «Прикінцеві положення» проєкту Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» є такий припис:
«Зупинити на 2025 рік дію: <…>
Частини четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» <…> в частині заборони приватизації державних закладів вищої освіти;
Абзацу сорок п’ятого частини другої статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» <…> в частині заборони приватизації приміщень державних закладів вищої освіти».
Треба згадати – про що написано у згаданих законодавчих нормах.
Частина четверта статті 80 Закону України «Про освіту» містить такий текст: «Об’єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов’язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства».
У абзаці сорок п’ятому частині другої статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» наведено такий припис: «Крім передбачених частиною третьою цієї статті випадків, приватизації не підлягають казенні підприємства та об’єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об’єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема: <…> державні заклади освіти, у тому числі приміщення, в яких розміщуються державні заклади освіти»
Нагадаю, що проєктом Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» згадані приписи пропонується зупинити.
Іншими словами, законопроект немов би «дозволяє» приватизацію майна закладів вищої освіти – причому як окремих майнових об’єктів, так і «цілісних комплексів» (тобто університетів в повному обсязі).
Наразі дуже мало коментарів експертів. Автор цих рядків знайшов лише два.
Голова парламентського комітету з питань освіти та науки Сергій Бабак зазначає, що пропозицію уряду про зняття мораторію не буде підтримано.
«Ми, м'яко кажучи, дуже здивовані цією нормою. Для нас це новина. Як узагалі можна приватизувати вищу освіту під час війни? Навіть у мирний час це викликало б дискусії, а зараз тим більше, – наголошує Бабак. – Університети – це не лише про доходи, це питання суспільного блага, аж до національної безпеки. <…> Ми будемо подавати поправки до законопроєкту про держбюджет. Також ми викличемо на засідання комітету представників Мінфіну й запитаємо, що конкретно вони хочуть приватизувати під час війни», — говорить Бабак.
Голова Профспілки освітян Києва та член Спілки ректорів закладів вищої освіти Олександр Яцунь стверджує, що профспілки «категорично не згодні» зі скасуванням мораторію. Цитуємо: «Приватизація державних вишів містить два великі ризики. Один із них – неефективне управління приватизованим навчальним закладом, що призведе до його занепаду. Ще один ризик – використання купленого майнового комплексу не за призначенням, тобто не для навчання майбутніх спеціалістів».
П’ять цікавинок кинулися в очі.
Перше. У Пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» про необхідність (або доцільність) приватизації закладів вищої освіти та їхніх приміщень не сказано анічого.
Друге. Ініціатива про приватизацію закладів вищої освіти не була «проговорена» (якщо вірити телеграм-каналу Сергія Бабака) із профільним парламентським комітетом (Комітетом Верховної Ради України з питань науки, освіти і інновацій). Скоріш за все, народні депутати підтримають ініціативу, яка готувалася кулуарно.
Третє. Ініціатива про приватизацію закладів вищої освіти державної форми власності також не була «проговорена» ані з професійною спільнотою (приміром, ректорами), ані з громадськістю.
Четверте. Сергій Бабак від імені парламентського комітету заявив, що «пропозицію уряду про зняття мораторію не буде підтримано». Дивно, що така заява прозвучала ще до проведення засідання комітету на цю тему. Чомусь про рішення народних депутатів оголошується ще до того, як це рішення «проговорено» і «оформлено». Чомусь народні депутати звикли, що рішення, які вони мають ухвалити, оголошуються завчасно. Чи відповідає така «публічна поведінка» з боку голови комітету парламентським традиціям – питання риторичне.
П’яте. Відверто дивує мовчання тих, хто вже мав би оголосити про свою позицію – зокрема Спілки ректорів та її багаточисельних регіональних філій. На мою пересічну думку, «увімкнути окуня» в цій ситуації – не краща стратегія. Чому ж усі мовчать?
Припускаю, що ідея про «приватизацію університетів» народилася не в органах освітнього управління, а в Міністерстві фінансів України. Мета зрозуміла: наповнення державної скарбниці. Очікується, що від приватизації державного майна у 2025 році буде отримано 3,2 млрд гривень. Цей план слід «підкріплювати» конкретними управлінськими рішеннями.
Найбільш ліквідне майно мають університети, що розташовані у великих містах, а також аграрні університети (земельні ділянки для землеробства, тваринницькі ферми, ліси та сади, переробні виробництва, сільськогосподарська техніка тощо). Можна припустити, що є чимало впливових груп, які охоче «опрацюють питання» про початок приватизації конкретних закладів освіти на свою користь.
З точки зору фіскальної науки, період економічної турбулентності (у тому числі воєнний стан) – не найкращий час для приватизації. Адже в умовах підвищеного економічного ризику цілком очікувано знижується вартість будь-якого майна, яке бере участь у звичайному господарському обороті. Теоретики кажуть: немає сенсу продавати зараз за безцінь те, що завтра може коштувати значно дорожче.
Утім, заради справедливості слід вказати, що ініціатива про «освітню приватизацію» спирається на міцне ідеологічне підґрунтя. Керівники освітнього відомства неодноразово робили публічні заяви про те, що заклади вищої освіти – неефективні, а їхня мережа – розпорошена. Логічне рішення, що ґрунтується на засадах «раціонального економізму»: неефективні установи направити на розпродаж. Принаймні для того, аби вони не «обтяжували» видаткову частину бюджету.
З іншого боку, якщо немає чіткого документу про стратегію модернізації мережі закладів вищої освіти – значить, скоріш за все, немає і чітких організаційно-економічних підстав (окрім наповнення бюджету) проводити приватизацію таких закладів. Адже для виваженого вирішення питання про доцільність або недоцільність приватизації конкретного університету необхідно дати відповіді на купу питань. Мають бути розроблені критерії, за якими ухвалюватимуться відповідні рішення.
Просте запитання – чи можна пускати на приватизацію педагогічні університети? – зажене нас у довгу дискусію. Так, ці заклади не можуть похизуватися високою економічною ефективністю, але якщо їх закрити – не буде педагогічних кадрів (ми ж чудово розуміємо, що бізнесмени не будуть вкладати кошти у планово збиткові проєкти).
Слід особливо згадати, що приватизація майна університетів містить у собі багато корупційних ризиків. Не виключено, що багато освітнього майна просто «не врахована». Можлива ситуація, коли на приватизацію буде виставлено майновий комплекс з невеличкою «правильно оформленою» кількістю об’єктів, а насправді в цьому комплексі буде знаходитися багато «родзинок», про які органам освітнього управління нічого не відомо…
Також необхідна позиція про доцільність (або недоцільність) збереження профілю закладу освіти після його приватизації. Наразі цієї позиції немає.
При вирішенні питання щодо приватизації конкретного закладу не можна забувати про законодавчу норму щодо автономії університетів.
Автономія закладу вищої освіти – самостійність, незалежність і відповідальність закладу вищої освіти у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених цим Законом (стаття 1 Закону України «Про вищу освіту»).
І ще одна важлива цитата. У абзаці 3 статті 2 Закону України «Про вищу освіту» записано: «Права закладу вищої освіти, що визначають його автономію, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені іншими законами чи нормативно-правовими актами».
Автономія закладу вищої освіти важлива і суто з економічної точки зору. Якщо автономія не удавана, а реальна, вона дозволить:
- створити механізми збереження та примноження університетських ресурсів (фінансів, майна, нематеріальних активів);
- сформувати у працівників належну мотивацію до високих результатів роботи;
- реагувати на ринкові тенденції (зокрема, запити роботодавців та споживачів);
- комерціалізувати результати наукової діяльності, а отже – створити внутрішні стимули для якісних наукових досліджень;
- впроваджувати цивілізовані методи конкурентної боротьби, що неодмінно призведе до зростання якості освіти.
Таким чином, університетська автономія, по суті, є організаційно-економічною платформою стратегічного управління закладом вищої освіти. Відповідно, всі рішення щодо приватизації закладу освіти необхідно ухвалювати виключно на фундаментальному розумінні його автономії.
Одначе, не виключені ситуації, коли «ініціатива про приватизацію» може бути сформульована в самому університеті (на рівні ректора, ректорату, Вченої ради, конференції трудового колективу). Такі ситуації можливі, якщо йдеться про ліквідне майно, яке можна частково продати (або вигідно здати в оренду), а виручені кошти (теоретично) спрямувати на зміцнення матеріальної бази навчального закладу.
Інша історія – коли чинна адміністрація матиме бажання продовжити легітимний строк свого перебування в управлінському процесі (перетворення установи з державної на приватну тягне за собою зміну юридичної особи).
На нашу думку, у питанні приватизації майна закладів вищої освіти як мінімум необхідна виважена і фахова дискусія. Мають бути враховані всі ризики і застороги. А також слід виробити чіткі критерії – в яких випадках освітнє майно (у тому числі у вигляді окремих об’єктів) може передаватися на розпродаж.
Можливо, треба розробити окремий нормативно-правовий акт високого рівня, де будуть визначені правила і процедури для ухвалення рішення про приватизацію освітнього майна, а також чітко «виписані» права трудового колективу (зокрема, науково-педагогічних працівників).
І дуже важливий аспект – вибрати правильний час для такої приватизації. Слід зробити так, аби освітні об’єкти, передані на приватизацію, зберігали свій профіль і в подальшому слугували зміцненню освітнього потенціалу суспільства. На часі чи не на часі? – ось в чому питання.
Остаточне рішення щодо старту приватизації навчальних закладів, напевно, доцільно приймати не в контексті бюджетного процесу (оскільки він має дуже стислі часові рамки), а в загальному порядку, у контексті реалізації державної політики розвитку освіти.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021 – 2023), доктор економічних наук, професор.
