Відповідно до результатів дослідження від «Освіторії» та Fama-Custom Research Agency, що презентували під час фестивалю «Вчителі майбутнього 2024», «за 2018–2023 рік кількість учителів у містах зменшилася на 10,9%, тоді як у селах – на 22,8%».
Які причини цього? Що впливає на такий стан справ?
Тут піднімемо проблему, про яку не дуже говорять. Молоді педагоги не хочуть йти працювати до школи. Якщо вони цінують своє здоров’я, то оберуть інший шлях. А ще традиційні «два кити»: заробітна плата у комунальній школі та рівень бюрократії і контролю. Отака тріада швидко виснажує молодого педагога.
Ті молоді люди, які після закінчення педагогічних закладів вищої освіти не йдуть у комунальні школи, не брали участь у опитуванні ГО «Освіторія». Тому їх аргументи стосовно того, чому вони не хочуть йти до школи, можемо тільки припускати. Найцінніше для значної частини молодого покоління – це свобода та вільний час.
Школа – це система, на яку молода людина не може вплинути. Тому бюрократія – це не тільки ведення документації. На мою думку, це взаємозв’язки між елементами системи, які у випадку освіти носять консервативний характер.
Спробую змоделювати мислення молодої людини – початківця-педагога. Якщо має молодий педагог у розкладі певну кількість уроків, то змінити її не може. Він повинен їх провести. Сьогодні, наприклад, він не хоче проводити таку кількість уроків, а хоче меншу, або взагалі не проводити. Але його ніхто не питає. Це неможливо. Молода людина себе змушує це робити. І так з дня в день.
Ви можете бути подивовані таким ходом думок. Але не забуваємо, що тип мислення молодих людей (не у всіх, звичайно, але досліджень про це немає), які виросли у свободі сучасної незалежної України, є іншим. Тому намагаюся його конструювати, не претендуючи на всеохопність та об’єктивність.
Якщо молодий учитель повинен організувати позакласний захід, то відмовитися не може, бо вступить у непорозуміння з системою.
Якщо приходить у клас, де є 20+ учнів, і з них 3–4 мотивовані, а інші – ні, то ніяк не може це змінити. І тоді молодий педагог повинен і з немотивованими учнями щось робити, і мотивованих розвивати. І докладати зусиль для перших і / чи других.
Якщо треба заповнити журнал до такого числа, то треба заповнити. Трапляється, що це потрібно в силу певних обставин зробити вночі.
Якщо маєш обрати із запропонованих модельних програм одну, то потрібно це зробити. А молодий педагог хоче іншу і бачить це по-іншому. Звичайно, він може написати власну програму, але це знову ж додаткові зусилля, які не оплачуються, і певні формальності, яких часто молодий педагог не розуміє, і які не можна здолати.
Система вимагає від молодого вчителя виконання певних обов’язків. Щоденна рутина його виснажує. Це загальносвітові тенденції освітніх систем. «Нині у світі не вистачає 44 мільйонів педагогів», – зазначається у звіті ЮНЕСКО за 2023 рік.
У цьому молоде покоління України, напевне, не дуже відрізняється від своїх ровесників з інших країн у розумінні сенсів життя та взаєминам з системою.
Пандемія відкрила скриньку Пандори і надала різні можливості молодій людині реалізувати себе в освітній сфері. Вона створила умови саморегуляції власної діяльності, де є важливим результат, де система є гнучкою і полегшує саме життя. Тому молодь частіше почала шукати можливості створювати власну систему, якою вона може управляти і яка не залежить від вертикального менеджерського управління.
Чи люблять молоді люди, які хочуть працювати вчителями, педагогічну діяльність? Питання риторичне.
Освітянська молодь рухається у напрямку громадських організацій, які займаються освітніми питаннями, приватних освітніх закладів, де є трохи інші можливості, аніж у комунальному закладі освіти.
Тенденція серед молоді відкривати власну справу, тобто ставати ФОПом в освітній сфері, має позитивну динаміку. В Україні немає статистики, яка кількість молодих людей цим займається.
Так, є підприємницький ризик, але молодь на це йде. І між втомою від рутини комунального освітнього закладу чи драйвом бути собі господарем обирає друге, бо бачить у цьому більші та чіткіші перспективи.
Отут є декілька принципів такої любові. Перший – позиція: «Я сам володар своєї діяльності». Сам вирішую, скільки учнів можу набрати в цілому, яка кількість буде у групі, за якими програмами буду викладати, як буду чи не буду перевіряти та оцінювати своїх клієнтів, скільки я буду вчити того чи іншого клієнта, який у мене розклад, який можна змінити без зайвої бюрократії, не заповнюю (або мінімально заповнюю) журнали та інші паперовиська, не маю банального контролю з боку адміністрації тощо, тобто я відповідаю винятково за себе. Це дає змогу регулювати власні витрати енергії.
І зайвий раз не брати участь у безкінечних розмовах з адміністрацією школи, класними керівниками, які спонукають, наприклад, молодого вчителя, щоб він провів розмову з батьками щодо шкідливих звичок їх сина / дочки, або намагання з’ясувати причину відсутності учня, або пояснити адміністрації, чому у дитини такий, а не інакший бал, що робити з не дуже мотивованими учнями на уроці тощо…
Молода людина не завжди може зрозуміти, чому такі правила, чому вона повинна не надавати освітні послуги, а з’ясовувати безліч питань, які не стосуються саме освітнього процесу, і результат такого спілкування часто буває або мінімальним, або тимчасовим. І це не в силах змінити.
Друга позиція – це мотивація тих, хто прийде. Це або мотивований отримати знання, уміння, навички клієнт, або мотивовані, як мінімум, коли це діти, їх батьки. Останні оплачують заняття і тому змушені таки впливати на дітей. І автоматично зникає питання, що робити з немотивованими учнями.
У приватного підприємця тільки він та клієнт, або батьки клієнта. Немає директора, адміністрації менеджерів освітньої галузі тощо. Комунікація спрощується. Вона відбувається тільки на горизонтальному рівні і часто обмежуються саме освітніми послугами.
Третє – це оплата праці…
Питання, наскільки такі аргументи мають право на існування та об’єктивні.
І друге питання, наскільки освітня система може докорінним чином змінити себе для того, щоб молодь зайшла у неї вільною.
Мені на думку спадають слова публіциста, журналіста В. Портникова, які стосуються системи міжнародної безпеки. Вона, на його думку, зруйнована російською анексією Криму. І повертатися до неї немає сенсу, бо її не відновиш. Але для побудови нової системи міжнародної безпеки потрібні нестандартні відповідальні рішення і принципово нові підходи, які можливі у випадку позбавлення від стереотипів, консерватизму і догм.
Це стосується і світової, і української освітніх систем.
Нестандартні рішення у системі завжди потенційно небезпечні для самої системи. Тому сподіваємось і діємо в межах можливого для того, щоб змінювати освітнє середовище.
Наскільки це вдається? Кожен дає відповідь самостійно.
Василь Дяків, учитель Заліщицької державної гімназії Тернопільської області, заслужений вчитель України.
