Довгопис, повʼязаний із моїм виступом на головній сцені «Учителі майбутнього 2024. Найбільший освітній фест України» у форматі Teachtalk «Сміливі навчати».
Назва виступу «Фокус на дитину». Час – 5 хвилин.
Основний зміст
Минулого року фіналіст Global Teacher Prize Ukraine 2017 року Влад Качур сказав, що він вірує! Вірить у дітей!
Я тоді подумала: «А чому я цього не сказала?» Гарна фраза!
Усе своє свідоме життя я намагаюсь зрозуміти підлітків. Це моя професія, моє покликання, моя «сродна праця».
Як знайти потрібні слова і фрази? Як достукатися до свідомості? Як дізнатися про запити й потреби?
Кілька років тому, ще в минулому житті (до ковіду й повномасштабної агресії), команда підлітків моєї школи, за нашого з Іриною Савель наставництва, брала участь у Всеукраїнському проєкті – і перемогла.
Діти готували меседжі – фотоповідомлення дорослим (батькам та вчителям): дослухайтеся до нас; грайте в ігри, а не в телефон; читаймо разом книги; поважайте нашу інакшість… Цей проєкт набув популярності, а світлини й досі можна відшукати в інтернеті.
Зараз життя змінилося. І мені здається, що дорослі почали забувати про нагальні дитячі проблеми, бо «ну що робити – війна». Це відчувається на всіх рівнях – як у сімʼях, так і в навчальних закладах. Дорослі забувають, що діти – це особистості зі своїми поглядами, потребами, орієнтирами…
У минулому навчальному році я стала класною керівницею в 5-Б класі. Це 35 активних десятилітніх дітей, яким мало не до 1 вересня не могли знайти класного керівника. Мене перспектива керівництва також не особливо надихала, бо маю багато інших освітніх проєктів (написання підручників, зустрічі, конференції тощо)…Але є таке слово «треба». Ну й погодилася, тим паче, що я люблю ставити сама собі педагогічні виклики.
Ми почали зростати разом, шукати способи взаємовпливу, налагоджувати контакти, вирівнювати освітні втрати, вчитися спілкуванню, взаємодії з однолітками, учителями тощо.
Після «Останнього дзвоника» я написала розлогий пост, опираючись на власні педагогічні спостереження. У цьому дописі було: «Таких дітей називають поколінням Альфа». Власне, про теорію поколінь знає багато людей. Вірити в неї чи ні – справа інша. Тим паче, я зауважила, що це всього лише мої субʼєктивні думки і судження.
За кілька днів з мого дозволу Освіта.ua зробила статтю на основі моїх думок, яка мала більше 3 тисяч реакцій та 1,7 тисяч поширень. З того можна зробити висновки, що мої педагогічні спостереження про конкретних учнів збіглися із загальною тенденцією розвитку десятирічних молодших підлітків, тож були близькі більшості колег.
У статті було про те, що діти народилися з телефонами, й без них не уявляють життя, про те, що діти не мають навичок соціалізації, бо були «привʼязані» до дистанційного навчання, про те, що діти володіють «позапрограмовими» знаннями, у той час як погано читають і пишуть, про те, що в конкуренції між інформаційними ресурсами й учителем, педагог зазнає поразки… та багато чого ще.
Але й понеслося в коментарях: це зробив Chat GPT, це плагіат, пані піддалася на маркетингову дурню, суперечить сама собі, бідні діти, це абсурдна стаття, вона не справляється з дітьми, і найсмішніше – що це за слово таке «лонгрід».
Було про: не знає елементарних речей, не читала Сухомлинського та ін. Це коментарі від колег-учителів, які щодня бачать десятирічок.
Я читала Сухомлинського. Багато. Але чи мав би відповіді на питання Сухомлинський сьогодні? Читала іноземних авторів-педагогів. Чи маємо ми в кого спитатися (я маю на увазі світовий досвід), як жити у війні? Як формувати національну свідомість й не завдавати травматизації, як нам, здебільшого народженим у ХХ столітті, плекати людей нового покоління? Чи готові ми, дорослі – вчителі і батьки – відмовитися від власних упереджень і постулатів, а звернути фокус саме на дитину?!
Наші діти, сучасні учні та учениці, більшість свого життя прожили під час війни. Вони щиро виголошують свою головну мрію у творах, виступах, усно чи письмово: «Хочу, щоб закінчилася війна!», «Хочу миру!»
Наші діти розумні, активні, життєстійкі. Вони надзвичайно патріотичні.
На майстерці я сказала: «Завдання вчительства – дати відчути дітям, що вони також є співтворцями великої спільної мети – нашої Перемоги! Місія вчителя – зростати разом із дітьми!»
Отож, дорогі мої дорослі: вчителі, батьки, чиновники від влади, від освіти, – майте мужність визнати, що ми живемо задля дітей.
Своїми діями, словами, рішеннями звернімо фокус на дитину.
Автор: Наталія Рудніцька, учитель, м. Кам’янець-Подільський.
