Дитяче мовлення варто досліджувати в контексті багатомовності, адже зараз дуже обмежені можливості говорити про інші варіанти формування дитячої мовної компетенції.
За даними абсолютно всіх соціолінгвістичних досліджень переважна більшість людей на планеті є дво- та багатомовними. І тенденція щодо кількості мов, якими говорять діти з дитинства, лише збільшується. Українські діти не є винятком…
Коли ми маємо справу з двомовністю і багатомовністю, мови відрізняються статусом, сферами вживання, черговістю засвоєння, активністю використання тощо. Нам важливо чітко визначати цілі, які ми перед собою ставимо щодо рівня володіння кожною з мов. Тут є два виміри формування цілей:
- родинний (сімейна мовна політика та практики використання мов) – сімейна стратегія мовного виховання;
- державний – національна стратегія мовного виховання. Україна має такий документ, і він є чинним до 2025 року, але, мені здається, варто було б замислитися над його оновленням.
Стратегія – це про принципові рішення та очікувані результати, які мають бути вимірюваними і конкретизованими. У ситуації зі стратегією мовного виховання як планом досягнення успіху у володінні мовою / мовами потрібно, у першу чергу, зробити коректне визначення ключових понять (які ми закладатимемо у наше стратегічне бачення – рідна мова / перша мова (мови), сімейна мова тощо) і критеріїв їхнього визначення.
Рідна мова – один із найбільш емоційних термінів в україністиці. Я неодноразово бачила, як саме такий підхід – рідна / нерідна – до мовної практики білінгвів, давав дивні результати, особливо коли ми проводимо опитування дітей та підлітків, бо діти плутають термін «рідна мова» і термін «державна мова».
На жаль, таке трапляється не лише з дітьми. Досить часто маємо ситуацію, коли академічні українські джерела в одному визначенні подають абсолютно різні критерії, які часто порушують логіку: рідна мова – це і перша мова, і та мова, до якої можна прийти через усвідомлення.
Це не зовсім правильний підхід, а переважна більшість представників світової соціолінгвістики говорять, що в поняття рідна мова потрібно насамперед закладати черговість засвоєння мов, тобто рідна мова – це перша мова, і ми не можемо цього змінити. Потім такі неточні визначення потрапляють у нормативно-правові акти профільних установ, а далі – маємо те, що маємо…
Зрозуміло, що неточність визначень понять – це не єдина проблема при формуванні стратегічного бачення, але вона є засадничою. Тож будемо сподіватися на оновлення підходів до цього напрямку роботи.
А поки що декілька слів про родину і мовне виховання… Роль родини (найближчого оточення) у формуванні мовних навичок дітей неможливо переоцінити. Безумовно, що процес соціалізації та цілеспрямоване навчання впливає на дитячі мовні практики, але сімейна мовна політика та ідеологія є визначальними у дитячому віці.
Значення сімейної мовної політики можна проілюструвати ситуацією вимушеної міграції українців. Так, наприклад, якщо в родині, яка зараз за кордоном, недостатньо уваги приділяють спілкуванню українською, то діти втрачають навички активного говоріння досить швидко, буквально за півроку, ми це бачимо, аналізуючи мовлення українських дошкільнят у Польщі.
Отже, друзі, продумайте (якщо ще цього не зробили) стратегію сімейного мовного виховання, які результати в опануванні мов були б бажані для Вашої дитини. Допомагайте своїм дітям!
Автор: Ольга Шевчук-Клюжева, кандидатка філологічних наук, соціолінгвістка.
