Успішні реформи вищої освіти мають спиратися на міцний фундамент – людський капітал вищої освіти, зокрема викладачів, які, у свою чергу, повинні мати юридичні гарантії захисту свого права на професійний розвиток.
Що є такою юридичною гарантією у багатьох зарубіжних країнах світу? Пожиттєвий трудовий контракт, відомий у світі як «permanent», «open-ended» або «tenure». Саме такий вид контракту найкраще відповідає творчій природі професії науково-педагогічного працівника університету.
Звісно, це не подарунок викладачу – як свідчить зарубіжна практика, це винагорода за професійні результати та відданість професії, яку викладач отримує через 7–10 років професійного шляху.
Практика пожиттєвого контракту з викладачами закладів вищої освіти отримала своє поширення у багатьох країнах світу.
У країнах Європи середній відсоток викладачів закладів вищої освіти, які мають пожиттєвий контракт, складає близько 70%, з диапазом від 25% у Литві і до 97% у Румунії.
На висококонкурентному ринку праці у країні, як кажуть, «розвинутого капіталізму» США відсоток викладачів закладів вищої освіти з пожиттєвими контрактами складає 30%, а в країні «розвинутого соціалізму» Кубі – аж 90%.
А до чого «розвинутого» відноситься зі своєю практикою нуля відсотків пожиттєвих контрактів Україна?
Де шукати так звані «системи-побратими вищої освіти» нашій українській практиці тотального домінування контракту з фіксованим терміном максимум у 5 років? У якій частині планети вони знаходяться?
Гватемала та Аргентина – перша популярізує практику 6-ти річного контракту, а друга – практику контракту 7-ми річного. Очевидно, українській практиці 5-річних контрактів ще потрібно еволюціонувати до Гватемали та Аргентини з контрактами, більшими за строками, а вже потім думати про США, Європу та навіть Кубу.
Це питання є найбільш якісним лакмусовим папірцем соціального статусу професії викладача університету в Україні. Мати показник у 0% у порівнянні з 90% на Кубі....тут складно знайти пояснення такого міжпланетного контрасту.
Питання: чому більш ніж за 30 років питання впровадження у трудові відносини викладачів університетів практики пожиттєвих контрактів не отримало належної уваги ані на рівні МОН України, ані на рівні університетів?
Найкращі університети світу обов'язково мають таку практику у відносинах зі своїми викладачами. У нас формується якась інша категорія «найкращих університетських практик», невідомих у світі?
Як показують рузультати минулорічного дослідження компанії Elsevier «Research Futures 2.0: A new look at the drivers and scenarios that will define the decade», ігнорування питання впровадження в університетські практики в Україні пожиттєвих контрактів значно посилює ризики міграції «науково-освітніх» мізків.
Міжнародну конкуренцію за людський капітал освіти та науки ніхто не відміняв. Отже, які причини впливають на міграцію викладачів університетів у світі зараз і яку динаміку ці причини мають?
З 2020 до 2021 року найбільш помітну динаміку щодо впливу на рішення вчених відносно еміграції мали наступні професійні причини:
- бажання отримувати більшу заробітну плату;
- більше фінансування наукових досліджень;
- доступ до кращого наукового обладнання;
- можливість отримання довічного контракту;
- більше вакансій на ринку праці для вчених.
Це світова динаміка, яка фактично висвітлила, як під копірку, основні проблеми розвитку та втримання людського капіталу освіти та науки в Україні. Різниця лише у частці вчених, які вважають ці причини основними для еміграції – 50% викладачів зарубіжних університетів визначають ці причини пріоритетними.В Україні цей показник може бути значно більшим.
При цьому 34% вчених світу, згідно з дослідженням, розглядають можливість наукової, тобто професійної міграції. Український показник ніхто не вираховував. Кожен може зробити припущення самостійно, оцінюючи поточний стан фінансування освіти та науки в Україні, повну відсутність практики пожиттєвих контрактів та інше.
Якщо ми декларуємо рух до європейських стандартів та практик вищої освіти та науки, то ігнорувати одну з складових суспільного престижу професії викладача університету – пожиттєвий контракт – ані МОН України, ані університети не повинні.
Автор: Олександр Костюк, д. е. н., доктор управління бізнесом (DBA), професор, головний редактор міжнародного наукового журналу «Корпоративна власність та контроль».
