Автор: Володимир Онацький, освітній експерт з проведення інституційного аудиту.
«І невинних звинуватять, і незамінних замінять, і непричетних героями зроблять», – саме така думка не покидає мене вже кілька днів, відтоді, як було оприлюднено дослідження про особливості роботи шкіл під час війни.
І разом з цим нічого нового, вчителям не звикати: то оголосять їх найбільшою проблемою сучасної освіти України, то звинуватять у низькій соціальній відповідальності.
Тепер у дивному дослідженні, у якому взяли участь лише 150 шкіл з усієї країни, прийшли до висновку про те, що педагоги та шкільна адміністрація продемонстрували недостатньо гнучкості та адаптивності при здійсненні освітнього процесу.
Виявляється, недостатньо адаптивні та гнучкі у нас директори та вчителі. І це про тих, хто перетворив навчальні заклади на справжні осередки незламності та віри. Адже саме ЗСУ та педагоги підтримували та підтримують віру дітей в нашу перемогу.
Зайдіть у будь-який клас о дев’ятій ранку, у будь-яке бомбосховище, якщо в цей час тривога, – там діти та вчителі співають гімн нашої країни. А потім – вчаться, опановують нові знання.
Кожен урок, проведений вчителем, – це ознака його гнучкості та адаптивності, професійної майстерності та Людяності. Кожен день роботи школи під час війни – це мужність директорів шкіл і всього персоналу.
Пройдіть у цей час кабінетами чиновників-дослідників, маю великі сумніви, що почуєте ви, як співають вони гімн держави, усі зайняті паперотворчістю.
Завітайте у будь-яку освітянську родину. Подивіться, як живе вчитель, чим він зайнятий.
Робочий день вчителя триває цілодобово: підготовка до уроків, уроки в різних формах, перевірка виконаних учнями завдань, спілкування з учнями, батьками, а ще неймовірна кількість документації, на яку можна викроїти час лише вночі.
А робочий день директора школи? Він розпочався 24 лютого минулого року і завершиться лише у День Перемоги.
Шкільні вчителі завжди першими реагують на те, що відбувається в країні. Педагогічні колективи разом з батьками визначились ще у вересні з освітньою траєкторію кожного учня, забезпечивши можливість кожній дитині здобувати освіту. Це і очне навчання, і онлайн навчання, і дистанційне, і змішане, і патронаж, і сімейне навчання, і екстернат.
І немає значення, в Україні перебуває дитина чи за кордоном, до кожної дитини є справа педагогам, кожна дитина може отримати допомогу в опануванні шкільної програми.
У цьому навчальному році, як і в попередні роки, діти отримали не всі підручники для навчання. Та педагоги вже звикли до цього, і самі створювали для дітей навчальні матеріали.
А ноутбуки? Хіба забезпечила держава кожного вчителя ноутбуком? Чи, може, компенсувала витрати на інтернет?
Лише зменшення зарплат, освітньої субвенції, збільшення електронного документообігу і безпідставні звинувачення педагогів – ось чим допомогли школам чиновники.
Хотілося б прочитати в цьому дослідженні про те, як діти, їхні батьки та педагоги оцінюють роботу освітянських чиновників найвищого рівня під час війни.
Але замовник завжди отримує бажаний результат дослідження...
І все ж я сподіваюсь, коли настане мир, закінчиться війна, держава ще скаже і вчителям: «Спасибі!»
