Автор: Людмила Булигіна, учитель інформатики, Політехнічний ліцей НТУУ «КПІ».
Про щоденну хвилину мовчання в школах коротко: не треба.
З поясненням:
1. Діти не вміють перемикати емоції швидко (та й дорослі не вміють), і в результаті їм прийдеться імітувати одну з них.
2. Ретравматизацію пояснювати не треба? Так от, вчора говорили з Ніною, яка провела літо з дітьми з окупованих і деокупованих територій ... Хочете цих дітей кожного дня повертати до підвалів і вбитих батьків?
А нічого, що в Київській області є діти 8–9 років, які не вміють читати і писати? Бо вони з сел, де на «дистанційці» вчителька город садила. Вона цю хвилинку зараз буде проводити? Буде. Це легше, ніж урок. Але як?
3. Є діти, які війни не бачили і не знають. Вони щойно приїхали, і їх стан у всьому, від фінансів до самопочуття, нормальний, такий, як має бути в дітей без війни. Ви думаєте цим їх наблизити до тих, хто пережив і переживає? Поки вдома не буде – у школі не буде.
Я можу довго писати і багато говорити. І про «вищиванзину» на Донбасі в 90-х, і про вчителів у камуфляжі на серпневій конференції, і про те, що вже страшно, коли запрошують на заходи з «героїчними» назвами.
Все, що за вказівкою і не від серця, – все обернеться проти дітей і проти суспільства.
Коротко: не треба!
