Автор: Олена Северенчук, радниця заступниці міністра цифрової трансформації.
У далекому 2003-му не було ЗНО. Зате були всім відомі такси. Їх ніхто не приховував. За бюджет омріяного Інституту журналістики просили 10 000$. Про контракти для більшості дітей, чиї батьки щойно оговталися від 90-х, і мова не йшла. Хоча справа була навіть не в цьому.
«У нас бюджет!» ставало найбільшою гордістю родини. Контракт вважався стидом і срамом. Були часи.
Випускниця престижної житомирської гімназії з суцільними дванадцятками з профільних предметів і наївною вірою в справедливість їхала вступати до столиці. Уявляючи своє наповнене творчими тусами студентське життя. Лише той, хто народився не в Києві, знає, яку магію чинить запах метро. Чи то стертої ґуми, чи то перевареної гречки. Змалку я асоціювала той запах з успішним успіхом. Don’t ask.
Мені було соромно і нестерпно боляче. Я не вступила на бюджет. Ані на журналістику, ані на китайську мову. У коридорі приймальної на ВДНГ перед останнім вступним іспитом - англійською, мені на вухо один з членів комісії прошипів: «Ви дуже нам подобаєтеся, але ж ви розумієте... два попередні іспити у вас «4», для бюджету третій іспит має бути «5», ця оцінка коштує 2000$, це все ж значно менше, аніж сплачують інші. Подзвоніть мамі і зайдіть до мене».
Я точно знала, що мама не має 2000$. Я не дзвонила. І англійську склала на «4».
У 17 років такий провал видається справжньою трагедією. Найгіршим, що може статися в житті. Я повернулася до Житомира і впала в і понині єдину у своєму житті депресію. Почувалася абсолютно нікчемною. Не виправдала сподівань. Не могла знайти відповіді на питання «чому». Три тижні не виходила з дому. Ні з ким не спілкувалася.
У той час в Києві вступні іспити відбувалися на 2-3 тижні раніше, ніж в обласних центрах. Аби такі лузери з підбитими крилами, як я, мали другий шанс. Не просто ж так. Це тепер я розумію, яка за всім цим стояла піраміда.
Я не пам’ятаю, як подавала документи, як вступала. Знаю лише, що навмисне намагалася провалити вступні. Але не вийшло. Бо на контрасті з випускниками з Малина, Олевська, Ружина, Попільні й інших поліських глибинок з низьким рівнем якості освіти будь-який випускник житомирської школи вигравав. У Києві мав платити Житомир. У Житомирі платили райцентри і села. Замкнене бізнесове коло.
У моєму житті все одно стався Київ. Лишень на рік пізніше. Не Інститут журналістики. Не Шева. Але зі вступом без хабарів. І без жодного конверту від 1-го курсу до випуску з магістратури. Але це вже зовсім інша історія.
Можна довго сперечатися з приводу ціннісної складової ЗНО. З приводу «склав-забув». З приводу армії репетиторів, хоча останні були завжди і задовго до ЗНО.
Можна не бачити далі нашої комфортної бульбашки у Фб, яка по-іншому ставиться до вищої освіти загалом і вступу зокрема. Яка спокійно сприймає небажання своєї дитини вступати будь-куди після закінчення школи. Яка в принципі за платну вищу. Яка може дозволити собі навчання за кордоном.
АЛЕ.
Не можна нехтувати сотнями тисяч дітей з усієї України, які мріють.
Ніхто не має права розбивати в друзки їх сміливі бажання.
І ніякі дядьки з тітками не мають права вирішувати їх долі.
Нехай для них пахне київське метро, львівська кава чи море в Одесі. Нехай їх захоплює площа в Харкові і приміщення університету в Чернівцях.
І нехай вони йдуть тим шляхом, який оберуть для себе самі. Чесним і прозорим.
