Автор: Сергій Горбачов, директор Спеціалізованої школи ім. Івана Багряного №148 м. Києва.
Чому саме зараз, в дні річниці трагічних подій на Майдані, вибухнула епідемія паніки стосовно «небезпечних груп» в мережі?
Це - одне запитання. Поставлю ще два, відповіді на які багато кому не сподобаються.
1. Які конкретні здобутки кіберполіції у захисті суспільства від інформаційної агресії з боку Росії? За що саме кіберполіції могло б подякувати суспільство?
2. Скільки вбивць героїв Небесної Сотні отримали заслужений вирок завдяки роботі СБУ?
А тут - раптом - така активність кіберполіції та СБУ у «героїчному рятуванні» дітей від мережевої гри, яка (УВАГА!) з’явилася майже рік тому.
Відповіді кожен може знайти самостійно.
Інформація.
Майже за рік існування «небезпечних груп» є два підтверджених випадки підліткового суїциду в Україні, які можна пов’язати з цими групами.
За даними Всесвітньої організації охорони, здоров’я рівень самогубств в Україні у 2014 році склав 21,2 випадку на 100 тис. населення, що в абсолютних цифрах становить більше 9,5 тис. осіб
Скільки з цих 9,5 тисяч випадків підліткових суїцидів – точної статистики мені знайти не вдалося. Але можна з великою долею вірогідності припустити, що це - навіть не десятки.
І причини підліткового суїциду добре відомі: відсутність розуміння з боку батьків та ровесників, цькування та переслідування з боку вчителів та ровесників у школі, особистісні життєві трагедії (а в цьому віці розрив стосунків - це безсумнівна трагедія для підлітка) тощо. Так було завжди. І так є не тільки в Україні.
Захищати дітей потрібно, формувати обачність у користуванні соцмережами - потрібно.
Аби лише - без панічних хвиль. Бо від них шкоди набагато більше: більшість дітей дізналися про «небезпечні групи» саме зі ЗМІ, (які ретранслювали «героїчно стурбовані» прес-релізи кіберполіції та СБУ) - і побігли дивитися: що ж воно таке?
Це - дані мого власного експрес-опитування старшокласників. Отаке...
Що ж робити батькам? А те, що вони мають робити завжди: без спонукання у вигляді епідемії паніки: спілкуватися з дітьми, чути їх, не «ламати» підлітка, поважати його особистість.
