Автор: Інна Совсун, перший заступник міністра освіти і науки 2014-2016.
Історія про двох залишених самими у квартирі на 9 днів дітей 2 і 3 років - не виходить у мене з голови вже кілька днів.
Я намагаюсь відігнати її від себе, але в голові постійно спливають картинки того, що могло відбуватись у цій квартирі протягом цих 9 днів...
Я не знаю навіть, як коментувати поведінку матері. Я сподіваюсь, що це психічний розлад, а не свідомий вибір. Я не знаю, як ще про це думати.
Але у цій історії ще більше вражає інше: чому не спрацювала соціальна мережа підтримки? Сусіди викликали поліцію, але не наполягли, щоб виламали двері. Поліція побоялась. Бабуся не змогла потрапити у квартиру і пішла далі. Соціальні служби...взагалі не присутні в цій історії.
Хоча молода жінка 20 років, мати трьох дітей, живе на зйомній квартирі, без батька дітей (чому відсутній батько??) - вона має бути у полі зору соціальних служб у будь-якому випадку. Сусіди, родичі, друзі - вони могли б стати підтримкою якщо не для матері, то для дітей. Але не стали.
І ось ці зламані механізми соціальної взаємодії - ось це найстрашніше у цій історії.
За Конституцією Україна є, з-поміж іншого, - соціальною державою. Але за 25 років незалежності дискусія про «соціальне» - зайшла у глухий кут і фактично віддана на поталу популістам. Розмова про соціальну підтримку або зводиться до вимоги підвищення видатків на утримання певної категорії людей, або ж повністю дискредитується як залишок радянського минулого.
І ось те, що ми так і не знайшли мови, як інакше говорити про «соціальне», - призводить до зникнення цього поняття взагалі. Цілий пласт проблематики соціальної взаємодії - зникає з поля громадської уваги, а разом з тим зникає і саме явище.
Ми як суспільство не розуміємо, як ми маємо спільно підтримувати одне одного. Ми сподіваємось або на себе самих, або на державу. Тільки інколи цього не достатньо.
