Основною функцією регуляції організаційно-управлінських інститутів є: формування та відтворення сталих, технологічно доцільних стереотипів трудової (функціональної) поведінки; забезпечення оптимальних умов по їх реалізації; підтримка на необхідному рівні цілісної структури взаємодії працівників в системі поділу й кооперації праці
Кожен працівник, включаючись у відповідності з суспільною й особистою необхідністю в процес матеріального виробництва, переслідує три мети:
Наявність професійних здібностей (знань, вмінь, навиків та досвіду) слугує лише однією з передумов для включення індивіда в трудовий процес.
Існують також й інші умови оптимального залучення в процес праці:
З іншого боку, право на працю означає, що будь-якому громадянинові держава зобов’язана надати рівні можливості зайняти робоче місце за його бажанням й можливостями.
Все це інституціональні аспекти процесу включення працівника у виробничий процес. Зрозуміло, що їм передує закріплене за індивідом офіційне право зайняти певне робоче місце. Мова йде про те, що людина, яка володіє правом брати участь у виробництві, мусить відповідати мінімальним вимогам, володіти необхідними професійними навиками і функціональними можливостями. Лише в такому випадку вона органічно включається у виробничу організацію як її функціональний елемент.
Між правом на працю і його реалізацією простежується дистанція, що передбачає інституалізацію цього права, зокрема працевлаштування. Право реалізується лише в тому випадку, якщо індивід, по-перше, пройшов усі необхідні фази громадянської, соціальної, освітньої та професійної підготовки, а по-друге, набув по цьому необхідний комплекс якостей, які характеризують його як підготовленого й дієздатного суб’єкта, який несе свідому відповідальність за власні дії й вчинки. Лише в цьому випадку він наділяється певним соціальним статусом (професійним, посадовим), який забезпечує йому "автономію" трудової діяльності в межах продиктованих норм і стандартів – інституціональних вимог виробничої організації.
Статус – професійний, кваліфікаційний, посадовий, економічний – є реальним показником місця працівника в системі конкретної виробничої організації, де через сукупність інструкцій та норм встановлюються відносно жорсткі форми трудової поведінки.
Наявність статусу – необхідна, хоча й недостатня, передумова того, що працівник включений в систему конкретних інститутів, пов’язаних з даною організацією. Тому усі види поведінки індивіда перебувають у сфері дій відповідних механізмів соціального контролю. Інакше кажучи, поведінка реєструється за своїми відхиленнями від продиктованих норм, а не за тим, наскільки точно вона їм відповідає, оскільки позитивна поведінка знаходиться в компетенції інших соціальних інститутів.
Слід зазначити, що соціальний статус, з одного боку, атрибутивна (суттєва) ознака особи, що задає певний модус трудової поведінки, а з іншого – деяка форма поведінки, що відображає продиктовані й засвоєні способи колективної взаємодії.
Соціальний статус має три виміри, чи проекції:
В соціології прийнято виділяти наступні функції статусу: регулятивну, стратифікаційну, нормативну, атрибутивну, орієнтаційну, інструментальну, ідентифікаційну.
Соціальні інститути – специфічні, відносно самостійні механізми соціальної регуляції, які здійснюють контроль за поведінкою індивідів за допомогою використання спеціальних заходів та способів уселяння, переконання та виховання, різноманітних форм примусу й тиску, різних способів вираження визнання й схвалення. Дякуючи інститутам форми поведінки приводяться до відповідності з існуючими зразками, нормами й стандартами.
Соціальні інститути розрізняються за: функціонально-цільовому призначенню, предмету регуляції, будові й способу впливу (офіційні та неофіційні, формальні та неформальні).
Основною функцією регуляції організаційно-управлінських інститутів є:
Дата публікації: 24.04.2012