Людина взаємодіє з навколишнім середовищем як цілісний організм. Цілісність взаємодії забезпечується насамперед вищим відділом центральної нервової системи - корою великих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об'єднує) в собі всю діяльність організму й керує нею
Механізм – знаряддя, пристрій у людині, завдяки якому поєднуються у цілісність її органи і системи для передачі і перетворення енергії та інформації в процесах її діяльності.
І. М. Сєченов 1878 році відводив поняттю "механізм" важливу роль у психології і стверджував: думка про машинність роботи мозку – скарб для натураліста. А О. О. Ухтомський цю думку конкретизував: тіло людини не є єдиним, одноманітним механізмом, і не монотонною машиною, але є множиною машин і механізмів, котрі калейдоскопічне змінюючи одна одну залежно від умов роботи у кожен окремий момент.
Виходячи з цього можна визначити і склад механізмів психіки людини, а саме: відображення – проектування – опредметнення.
Психічне відображення характеризується системою функцій, як регулятора діяльності людини:
Проектування. Основною функцією проектування - впорядкування і гармонізація змістів відображення відповідно меті дій чи діяльності людини.
Процес проектування - сукупність і послідовність розумових чи психомоторних дій, в наслідок яких створюються образи, схеми чи знакові системи - теорії будови матеріальних предметів чи дій машин, споруд, їх вузлів, а також власних дій, що ведуть до розв’язання теоретичних чи практичних завдань.
Але перед людиною відкривається можливість конструювати, будувати і розглядати предмети і явища з елементів відомого і усвідомленого – в межах потенційної здійсненності.
Опредметнення. Опредметнення – елемент свідомої і доцільної діяльності людини. Ця діяльність має три основні форми:
Таким чином, опредметнення – процес перетворення і втілення людських душевних сил і здатностей із форми живої активності в образ застиглої предметності. Завдяки цьому процесові, вироблений людиною предмет, - стає людським предметом. Недарма Протагор засвідчив: міра всіх речей – людина. А те, що створене людиною потім В. І. Вернадський назве ноосферою – сферою людського розуму.
Психічне життя людини - складне явище й має багато форм свого існування. Психічні явища — це своєрідні переживання, суб'єктивні образи відображуваних (усвідомлюваних і не усвідомлюваних) явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини в усій його повноті й різноманітності.
Психічне життя людини виявляється:
Активність людини, що існує суб’єктивно включає в себе її відображаючу діяльність - відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уяву.
Активність, що виявляється у ставленні до довкілля виявляється у формі емоційно-вольовій діяльності різноманітні почуття, переживання, а також прояви волі - вольові якості. Важливим аспектом психічного життя є спонуки до активності - потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо.
Особливу групу психічних явищ складають індивідуально-психологічні властивості особистості - здібності, темперамент, характер та її психічні стани - піднесеність, пригніченість, схвильованість, байдужість та ін.
Значення психіки в житті та діяльності людини винятково важливе.
Знання природи психічних явищ та їхніх закономірностей має велике значення для керування психічним розвитком особистості та її діяльністю.
Психіка і свідомість
У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктивної дійсності розвивалася залежно від умов життя того чи того виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищий рівень її розвитку - людська свідомість.
Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що спричинила й розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки.
Поряд з біологічними мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникали вищі "духовні" мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які засадово зумовлені здатністю абстрагуватися від безпосередніх впливів середовища.
Разом з двома джерелами поведінки - спадково закріпленою програмою та власним досвідом самого індивіда - виникало третє джерело, що формує людську діяльність, - передача та засвоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби одним з вирішальних чинників була мова, що стала формою існування свідомості.
Характерними структурними компонентами свідомості є:
Виокремлення та протиставлення людиною себе предметам - світові, природі і суспільним явищам, і також переживання свого ставлення до об'єктивної дійсності та самої себе - засадові функції самовиховання людини.
Завдяки свідомості та самосвідомості людина стає суб'єктом виховання, тобто сама ставить перед собою виховні цілі й досягає їх.
Свідомість людини характеризується активністю. В процесі відображення дійсності інформація, що надходить до людини, не механічно відображається, а свідомо переробляється відповідно до мети, завдання та її досвіду.
Рівень розвитку й виявлення свідомості у людини залежить від нагромаджених знань і виробленого світогляду, її ідейних і моральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе.
Самосвідомість людини - усвідомлення за допомогою мови себе самої, своїх відносин до природи і до інших людей, своїх дій і вчинків, своїх думок, переживань і різноманітних психічних якостей.
Розвиток самосвідомості людини виявлявся у:
Людині властиві також і неусвідомлені форми психічної діяльності (інстинктивні та автоматизовані дії, потяги тощо). Але несвідоме включається в свідоме й завдяки цьому воно може контролюватися людиною.
Вивчаючи форми психічної діяльності, треба мати на увазі, що психічне життя, свідомість та діяльність людини завжди постають в їх єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності людини, в її ставленні до інших і до самої себе, в її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях.
Людина взаємодіє з навколишнім середовищем як цілісний організм. Цілісність взаємодії забезпечується насамперед вищим відділом центральної нервової системи - корою великих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об'єднує) в собі всю діяльність організму й керує нею.
Дата публікації: 12.02.2012