Гендерна система управління: проект моделі. Реферат

Вперше в історії незалежної України в Постанові Кабінету Міністрів України від 15 березня 2003 року № 344 "Про програму діяльності Кабінету Міністрів України", схваленій Верховною Радою України, у розділі 2.2. "Створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини" проголошено мету досягнення гендерної рівності

Увага Уряду до проблем, пов’язаних з практикою реалізації гендерної політики в Україні, зумовлює потребу глибоких і системних наукових досліджень щодо розробки ефективного механізму реалізації цієї політики, зокрема в частині розподілу повноважень органів державної влади.

Основні напрями гендерної політики стосуються:

• зосередження уваги на природній ролі, яку відіграють жінки, так само як і чоловіки, у стабільному розвитку та остаточне визнання цього факту;
• забезпечення умов, за яких до голосу жінки і чоловіка будуть прислухатися рівною мірою як до учасників прийняття рішень на всіх рівнях щодо ключових моментів, які впливають на їхнє життя: формування Уряду, діяльність державних інституцій, органів місцевої влади, добробут родини, окремої особи;
• забезпечення умов, за яких у всіх сферах суспільного життя політика базуватиметься на даних, деталізованих за статтю, на усвідомленні того, що результати політики істотно впливатимуть на розвиток чоловіка і жінки як особистостей;
• забезпечення рівного доступу до державної служби, участі в розподілі ресурсів між чоловіками та жінками, а також серед соціальних груп відповідно до віку/раси/етнічної належності та інших відмінностей на основі справедливості;
• надання жінкам права особисто визначати свої потреби, виражати сподівання, набувати професійних навичок, досвіду, соціальної впевненості нарівні з чоловіками;
• вживання в офіційних документах держави, політичних заявах мови, яка була б гендерно толерантною і не мала дискримінаційних виразів.

Створення концепції гендерної політики України має враховувати дві взаємопов’язані мети:

• державна політика має гарантувати для кожного громадянина забезпечення прав людини. Рівність у правах дорівнює відповідальності і рівності в доступі до ресурсів і можливостей їхнього використання як найвищого рівня добробуту індивіда незалежно від статі.
• державна політика має стимулювати соціально-економічний розвиток нації найбільш ефективним способом.

Однією з основних складових концепції державної гендерної політики в Україні має стати чітко визначений механізм її реалізації.

Аналіз практики реалізації державної гендерної політики, що з листопада 2001 року покладено на Державний комітет України у справах сім’ї та молоді (нині міністерство), показує, що зусиль одного органу державної влади недостатньо.

Необхідно створити ефективний механізм координації здійснення гендерної політики центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, громадськими організаціями. Для ефективної реалізації гендерного підходу вважаємо за доцільне створити в Україні гендерну систему управління (далі – ГСУ). Структура ГСУ має на меті забезпечити інституційну основу для реалізації гендерної політики (див. рис. 1).

Рис. 1. Проект моделі гендерної системи управління.

Головною складовою ГСУ має стати Рада рівних можливостей (Гендерна Рада, Рада з гендерної рівності або ін.) при Кабінеті Міністрів України, до складу якої повинні увійти уповноважені з гендерних питань всіх центральних та місцевих (обласних державних адміністрацій) органів виконавчої влади. Вона повинна мати у своєму складі представників громадянського суспільства, незалежних експертів та представників науково-дослідних установ та організацій.

Головна мета діяльності Ради – підготовка та прийняття рішень з проблем гендерної рівності на найвищому рівні. До функції Ради доцільно віднести:

• впровадження основних напрямів державної гендерної політики в центральних та місцевих органах виконавчої влади;
• розробку рекомендацій для органів державної влади щодо впровадження гендерних підходів у їхню діяльність;
• визначення низки заходів щодо впровадження ідей гендерної рівності в усі сфери життєдіяльності суспільства, показників ефективності таких заходів, а також термінів їх виконання;
• координація дій органів влади та громадськості.

Рада повинна мати право:

• створювати робочі групи з державних службовців, представників неурядових організацій, науково-дослідних установ та незалежних експертів для розробки державних проектів та програм, спрямованих на забезпечення рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків в Україні, або для гендерної експертизи цих програм і проектів, актів чинного законодавства, урядових рішень, та рішень органів місцевої влади.
• розглядати й приймати рішення щодо подальшого просування проекту державної програми чи нормативного акта, якщо вони суперечать засадам гендерної політики.

Рада має співпрацювати з цільовим підкомітетом Верховної Ради України та інституціями громадянського суспільства.

Надзвичайно важлива місія засобів масової інформації, тому для їх працівників доцільно передбачити гендерне навчання, яке забезпечить їм розуміння проблеми у всій її повноті і складності, щоб вони змогли донести до публіки всебічну, повну і якісну інформацію.

Метою діяльності неурядових організацій, оскільки такі організації частіше працюють саме на місцевому та регіональному рівнях, є спонукання місцевих органів державної влади до впровадження гендерних підходів у їх діяльність та громадський контроль за результатами такого впровадження.

Головним завданням незалежних експертів та науково-дослідних установ є здійснення моніторингу, проведення наукових досліджень з гендерної проблематики, розробка пропозицій щодо державного сприяння гендерній рівності, а також контроль та оцінка впливів напрямів державної політики на основі гендерного підходу.

Важливою ланкою ГСУ є Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді. Серед його функцій доцільно передбачити:

• розроблення стратегії державної гендерної політики;
• здійснення моніторингу результатів гендерної політики;
• контроль та оцінювання ефективності програм сприяння гендерній рівності;
• координацію залучення фінансових та інших ресурсів на виконання проектів та державних програм сприяння гендерній рівності, контроль за їх витратами;
• здійснення оцінки політичного впливу ідей гендерної рівності;
• підтримку наукових досліджень;
• здійснення координації роботи щодо врахування гендерних факторів у проектах нормативних актів та програм;
• співпрацю з широкою громадськістю та міжнародними агенціями у просуванні ідей гендерної рівності;
• забезпечення діяльності Ради при Кабінеті Міністрів України.

Особлива роль в ГСУ належить Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, який може забезпечити вирішення суперечок, пов’язаних з фактами дискримінації та іншими порушеннями за ознакою статі. Для цього Уповноваженому необхідно створити можливості для:

• здійснення моніторингу відповідності українського законодавства міжнародним нормам щодо заборони дискримінації за ознакою статі;
• надання консультацій та розробки рекомендацій для широкої громадськості щодо попереджень фактів статевої дискримінації;
• розгляду скарг про порушення прав людини за статевою ознакою;
• представлення особи в суді.

Наступною ланкою ГСУ, яка названа "Гендерні інформаційні фокусні точки", є Державний комітет статистики, Національна академія державного управління при Президентові України, Міністерство освіти і науки та Головне управління державної служби України.

Ці інституції в межах ГСУ покликані забезпечити інформацією з проблем гендерної рівності всі органи державної влади, неурядові організації та громадськість.

У межах повноважень:

• Державний комітет статистики – забезпечувати статистичні дані диференційовані за статтю;
• Головдержслужба –включати гендерні фактори до основних принципів і завдань підготовки державних службовців та до їх функціональних обов’язків;
• Національна академія державного управління при Президентові України –розвивати освітні гендерні програми, сприяти вивченню методики включення гендерних підходів у практику роботи органів влади та місцевого самоврядування, підготовці радників з гендерних питань;
• Міністерство освіти і науки –сприяти поширенню в суспільстві гендерної освіти через розробку і впровадження гендерного компоненту в навчальні програми дошкільних установ, середніх шкіл та вищих навчальних закладів.

Наступну структурну ланку становлять міністерства та інші органи центральної виконавчої влади, які в межах своєї компетенції мають забезпечувати впровадження гендерних підходів у практику реалізації державної політики у відповідній галузі чи сфері управління.

Державна політика щодо забезпечення рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків має бути здійснена на рівні місцевих органів виконавчої влади – обласних державних адміністрацій (ОДА).

Наступною ланкою ГСУ в структурі кожного міністерства, інших центральних та місцевих органів влади є спеціальні координаційні гендерні підрозділи, відділи (або сектори, центри, агентства тощо).

Отже, гендерна система управління – це взаємопов’язана система органів державної влади та неурядових організацій, механізмів, процесів, яка виявляє себе в існуючих організаційних рамках для того, щоб розробляти, здійснювати, контролювати та розвивати процеси впровадження основних напрямів гендерної політики у всі сфери державного управління для досягнення вищого рівня гендерної справедливості.

Література

1. Гендерні аспекти державної служби: Монографія /М.Пірен, Н.Грицяк, Т.Василевська, О.Іваницька / За заг. ред. Б.Кравченка. – К.: Основи, 2002. – 335 с.

2. Грицяк Н. Проблеми трансформації державного механізму забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні // Управління сучасним містом. – 2003. – № 1/1-3 (9). – С. 26–33.

3. Кулачек О.І. Розвиток гендерної політики в Україні: реалії та перспективи // Вісн. УАДУ. – 2001. – № 4. – С. 297–303.

4. Мельник Т. Гендерна політика в Україні. – К.: Логос, 1999. – 91 с.

5. Олійник А.С. Конституційне законодавство України: гендерна експертиза. – К.: Логос, 2001. – 77 с.

6. Левченко К.Б. Гендерна політика в Україні: визначення, формування, управління: монографія. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 344 с.

7. Альчук Анна. Между образом и знаком // Преображение. Русский феминистский журнал. М., 1996. - №4. - С. 166-168.

Дата публікації: 03.02.2011