На національно-державному рівні валютні відносини формують національну валютну систему, яка включає в себе: валютні відносини країни; їх інституційні форми, що визначаються валютним та іншим законодавством; розгалужену сукупність інфраструктурних підрозділів, що забезпечують функціонування національної валютної системи
Національні валютні системи — це певний порядок розрахунків тих чи інших країн з іншими країнами. Цей порядок закріплений законодавчими актами окремих держав.
Національну валютну систему формують такі головні компоненти:
Регіональні валютні системи створюються в межах міжнародних інтеграційних угруповань та валютних блоків. Вони характеризуються, як правило, наявністю власної міждержавної або наднаціональної (колективної) валюти та механізму взаємної валютної координації та регулювання (європейська змія).
Міжнародна валютна система — це комплекс правил і законів, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках, інакше кажучи — це форма організації міжнародних валютних відносин, яка закріплена в міжнародних угодах. Міжнародна валютна система охоплює усю світову економіку. Її розвиток пов’язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності.
Головними елементами сучасної міжнародної валютної системи є:
Головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва та поділу праці, поглиблення міжнародної торгівлі та міжнародної інвестиційної діяльності.
Міжнародна валютно-кредитна система повинна відповідати таким головним вимогам:
Міжнародна валютна система складається з двох головних грошових блоків — резервних національних валют та наднаціональних валют.
Прийнято розрізняти міжнародну торгову та міжнародну резервну валюту. Мова йде при цьому про однакові за якістю гроші, але про різні рівні суб’єктів їх використання та застосування.
Міжнародна торгова валюта слугує для оцінки та опосередкування міжнародних торгових операцій (переважно приватного характеру), якими є експорт і імпорт товарів, послуг, капіталів тощо. На міжнародних валютних ринках торгова валюта виступає як товар, є предметом купівлі-продажу. Її ціна (валютний курс) змінюється залежно від попиту і пропозиції. На даному рівні державні органи використовують міжнародні гроші у тому випадку, якщо вони здійснюють подібні операції саме як приватні організації.
Міжнародна резервна валюта використовується державами для покриття дефіциту платіжного балансу. На цьому рівні валютні резерви забезпечують здійснення офіційних, тобто державних фінансових операцій, у яких суб’єктами виступають не приватні особи, а лише держави та їхні уряди. Головна функція міжнародної резервної валюти — створення валютних державних резервів (функція нагромадження та скарбу). Вона ж виступає інтегруючою одиницею, в якій визначається паритет національних валют і таким чином здійснюється їх зіставлення. Міжнародна резервна валюта використовується для збереження відносно стабільного валютного курсу шляхом інтервенцій на внутрішньому та міжнародних валютних ринках.
Міжнародними стали валюти тих держав, національна економіка яких мала найбільшу вагу в світовому господарстві та значною мірою впливають на міжнародну торгівлю та вивіз капіталу. Найбільш поширеною торговою (водночас і головною резервною;) валютою є долар США, за допомогою якого здійснюється майже 2/3 міжнародної торгівлі. Близько 16% світової торгівлі здійснюється в німецьких марках, 6% - в англійських фунтах стерлінгів, близько 5% - у французьких франках, 4% - японських ієнах, та 6-7% у валютах інших розвинутих держав. Водночас долар США є також важливою міжнародною резервною валютою, оскільки він становить вирішальну частину міжнародних валютних інтервенцій.
Історія розвитку світової валютної системи характеризується зміною декількох етапів: Перша світова валютна система сформувалась певною мірою стихійно у 20 ст. після промислової революції на базі золотого монетаризму в сфері золотомонетного стандарту. Історично золотомонетний стандарт виник і розвивався на базі біметалевого стандарту.
Біметалевий стандарт — це така інвалютна система, коли вартість національної грошової одиниці виражається в певній кількості як золота, так і срібла. За біметалевої системи встановлюється фіксована пропозиція між грошовими вартостями золота та срібла. Наприклад, у США у 1872 році вартість долара була еквівалентна вартості 371,25 гранів (1 гран – 0,0648 г) чистого срібла чи 24,75 гранів чистого золота; монетний паритет дорівнював 15:1.
Система золотого стандарту юридично була оформлена міждержавною угодою на конференції в Парижі у 1867 році. Згідно з цією угодою золото визначалося єдиною формою світових грошей.
Система золотого стандарту базувалась на таких принципах:
Найбільшої сили золотий стандарт досягнув у період з 1880 по 1914 р. Золотий стандарт ніколи більше не відродився в своєму минулому статусі після першої світової війни. Його останні сліди зникли в 1971 році, коли державне казначейство США відмінило практику купівлі-продажу золота за фіксованою ціною.
Переваги система золотого стандарту:
Недоліки системи золотого стандарту:
Перша світова війна призвела до кризи та занепаду цієї валютної системи. У період війни існування системи золотого стандарту запобігало використання широко розповсюдженого методу фінансування військових затрат, що включало випуск паперових грошей та рівнозначну практику монетаризації державного боргу шляхом продаж нових випусків цінних паперів центральним емісійним банком країни. Будь-яка держава, яка фінансувала військові витрати шляхом емісії грошей, підтримуючи при цьому їх конвертованість у золото, ставала свідком того, що її золотий запас рухався за кордон.
Після закінчення першої світової війни замість системи золотомонетного стандарту почала формуватися урізана форма золотовалютної системи — золотозливковий або золотодевізний стандарт (девізи — це платіжні засоби в іноземній валюті, які призначалися для міжнародних розрахунків), що ґрунтувався на золоті та провідних валютах, які конвертувались у золото.
Друга світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутою на Генуезькій міжнародній конференції у 1922 році.
Генуезька валютна система функціонувала на таких основних принципах:
Нестійкість генуезької валютної системи була зумовлена тим, що замість золотовалютного стандарту були введені урізані форми монометалізму, процес стабілізації валют розтягнувся на декілька років. У більшості країн були проведені девальвації, причому у ряді країн вони були близькі до нуліфікації (Німеччина, Австрія, Польща, Угорщина). У 1928 році французький франк було девальвовано на 80%. Лише у Великобританії в результаті девальвації в 1925 році був відновлений золотий вміст фунта стерлінгів.
Валютна стабілізація була підірвана світовою економічною кризою 1929-1933 рр., та пізніше — другою світовою війною. У результаті кризи зазнав краху один із головних принципів валютної системи — золотодевізний стандарт, курс низки валют знизився в середньому на 84%. Валютні суперечності призвели до валютної війни, що проводилася такими засобами, як валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження, валютні блоки.
Валютний блок — це угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому відношенні від країни, яка очолює його, яка диктує їм єдину політику в сфері міжнародних економічних відносин і використовує їх як привілейований ринок збуту та сферу вкладення капіталу.
Для валютного блоку характерні такі риси:
Головними валютними блоками були стерлінговий (починаючи з 1933 р.) та доларовий.
Теоретичне обґрунтування механізму функціонування міжнародної валютної системи в повоєнний період пов’язане з працями англійського економіста Дж. Кейнса, який ще у 30-ті роки в роботі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів для обслуговування міжнародних розрахунків — "регульованої" або "керованої" валюти, а також міждержавного регулювання валютно-фінансових відносин за допомогою спеціальної міжнародної організації.
На міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі (США) в1944 році провідні країни Заходу угодили основні принципи новоствореного валютно-фінансового механізму. Правове оформлення Бреттон–Вудської валютної системи завершилось на рубежі 50- 60-х років, у ньому знайшли втілення наступні принципи:
Бреттон-Вудська система прагнула зберегти стабільність обмінного курсу валют, які, здавалось, були одною з переваг золотого стандарту, збільшивши при цьому гнучкість їх регулювання за рахунок зменшення ролі та значення золота в цьому процесі.
У разі, якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти стосовно долара у встановлених межах коливань (±1%) вона могла вдатися до наступних дій:
Засновники Бреттон-Вудської системи вважали, що валютні інтервенції, спрямовані на підтримку паритетного обмінного курсу, нададуть розробленим валютним угодам можливість самоадаптації до змін економічних умов, що забезпечував золотий стандарт.
Продаж валюти з метою запобігання зростання її вартості | Збільшення кількості валюти, що знаходиться в обігу на внутрішньму ринку |
Зменшення чистого попиту по рахункам руху капіталів |
| Збільшення пропозиції валюти по поточним рахункам зовнішньоторговельних операцій |
Аналогічним чином закупівля своєї валюти за кордоном, здійснена з метою запобігання зменшення її вартості, зменшує банківські резерви країни, скорочуючи обсяг грошової маси на внутрішньому ринку.
Але на практиці уряди, стикаючись із проблемою зниження обмінного курсу валют своїх країн, лякаючись зростання безробіття й підвищення процентних ставок, найчастіше користувалися методом стерилізації заходів на зовнішніх валютних ринках. Беручи до уваги негативні наслідки для різних галузей економіки при зниженні обмінного курсу валюти чи її девальвації, уряди всілякими засобами дотримувались незмінних паритетів обмінних курсів. До цього додавалось введення протекціоністських заходів по поточним рахункам зовнішньоторговельних операцій та практика валютних обмежень по рахунку руху капіталу. Але ці заходи лише віддаляли час вирішення кризи.
До того ж, наявний золотий запас США в 60-ті роки в 6 разів був менший від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна – 35 дол., за одну унцію та ринкова, що в декілька разів перевищувала офіційну.
У цій ситуації США по суті повністю втратили свою здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визнаючи це, 15 серпня 1971 р. Президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відміна одного із головних принципів Бреттон – Вудської системи означало її фактичний крах.
На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиліття, наприкінці 60-х — на початку 70-х років сформувалися 3 центри світового економічного суперництва—США, Західна Європа та Японія. Як наслідок—поліцентралізм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві увійшов у суперечність з монетаризмом у сфері міжнародних валютних відносин, що базувався на монопольному становищі долара. Це також суттєво підривало устої Бреттон-Вудської системи, на зміну якій прийшла назва валютна система, що дістала назву Ямайської.
Нарада країн-членів МВФ, що відбулася у місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1972 року поклала початок утворення Ямайської валютної системи.
Це була система, в основі якої були "плаваючі" обмінні курси валют, що змінюються внаслідок співвідношення попиту та пропозиції. Але прийняті угоди не характеризували нову валютну систему як 100% систему "плаваючих" курсів. На зовнішніх валютних ринках збереглися різні типи валютних інтервенцій. У зв’язку з цим розроблену і прийняту за основу нову валютну систему точніше назвати системою регульованих "плаваючих" курсів.
Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи зводився до наступних положень.
Повна демонетизація золота.
Кінгстонська угода поставила за мету обернути утворену ще в 1969 році МВФ колективну міжнародну одиницю – спеціальні права запозичення на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Йдеться про те, що система "золото – долар – національна валюта", на основі якої функціонувала Бреттон–Вудська угода, трансформувалась у нову систему: "СДР – національна валюта".
СДР – міжнародна розрахункова одиниця, в якій визначається валютний курс національних грошей.
Величина СДР визначається на основі кошика валют країн, яким належить частка у сфері міжнародної торгівлі. З 1991 року до складу стандартного кошику входять 5 валют: долар (США) -40%, марка (ФРН) -21%, франк (Франція) -11%, ієна (Японія) -17%, та фунт стерлінгів (Англія) -11%.
Поєднання вільного "плавання" валютних курсів з регулюванням.
Розвиток за принципами поліцентризму: з одного боку, підпорядкування централізованим регулюючим діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого – наявність досить розвинутої мережі автономних (регіональних) валютних структур (угруповань).
Коливання валютних курсів не спричинили зменшення світової торгівлі та міжнародного фінансового обігу. Крім того, гнучкі валютні курси полегшили процес пристосування до несприятливих змін економічної кон’юнктури (світове падіння сільськогосподарського виробництва в 1971 – 1974 рр., зростання цін на нафту в 1973 – 1974 рр., світова стагфляція 1974 – 1976, 1981 – 1983 рр.), у той час як аналогічні події здійснили б непереносний тиск на систему фіксованих курсів.
Але критики стверджують, що регульовані валютні курси були занадто нестабільними. Вони змінювались навіть тоді, коли відповідні економічні та фінансові умови країни були стабільними.
Тобто, правила та керівні принципи, визначальні для поведінки кожної країни по відношенню до свого валютного курсу, були недостатньо чіткими та обов’язковими для життєздатності системи в довгостроковому плані. Крім того, регульоване "плавання" виявилось неспроможним вирішити проблему збалансованості платіжних балансів.
Є побоювання, що з часом система регульованих "плаваючих" валютних курсів буде більше регульованою, ніж вільно "плаваючою".
Дата публікації: 10.05.2011