Для реалізації державних функцій необхідно мати державний апарат, певну структуру державних органів. Ця структура може бути різною, в залежності від типу держави і політичного режиму, але завжди ця структура вкладається у поняття державна влада
Специфіка самої держави розкривається в змісті її функцій. Діяльність кожної держави переслідує дві групи завдань: завдання, що виконуються для підтримки існування суспільства та специфічні завдання, що мають на меті вирішення тимчасових проблем суспільства.
Функції держави, їхні зміст і пріоритет змінюються залежно від історичної епохи, типу і форм держави.
У політології загальновизнаним є поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій належать:
До зовнішніх функцій належать:
Вирішення глобальних проблем людства.
Для реалізації державних функцій необхідно мати державний апарат, певну структуру державних органів. Ця структура може бути різною, в залежності від типу держави і політичного режиму, але завжди ця структура вкладається у поняття державна влада.
Державна влада — здатність системи державних органів підкоряти собі, розпоряджатись і управляти всіма підлеглими її юрисдикції громадянами, організаціями та установами, здатність видавати обов'язкові для всіх закони та інші нормативні акти й забезпечувати їх виконання.
Завдання кожної держави — створити таку систему публічної влади, яка здатна забезпечити: одержання, аналіз і систематизацію необхідної інформації; узгодження інтересів різних груп у межах суспільного устрою; оптимальну систему підтримання громадського порядку.
У структурі державної влади вирішальним є питання про організацію влади, а саме: про суб'єктів влади та їх концентрацію в одній особі (монарх, диктатор) або ж в одній інстанції влади; про поділ влади та її розмежування. У розвинених країнах сучасного світу міцно утвердився демократичний принцип влади, який передбачає систему функціонування незалежних відповідних органів, що обмежують і врівноважують один одного.
У складній системі інститутів державної влади суверенітет народу за демократичних режимів становлять органи законодавчої влади — обрані народом парламенти, національні збори, установчі збори, конгреси, верховні ради тощо. Глава держави та уряду в межах конституційних норм також може володіти певними законодавчими правами.
За диктаторських, тоталітарних режимів і військової диктатури законодавчі органи або зберігають свої формальні права, або ж вони взагалі ліквідуються, і тоді законодавство, як і в абсолютній монархії, узурпує глава держави або уряду.
Головні стадії процесу законодавства:
Після прийняття закону в парламенті його найчастіше санкціонує глава держави, який може мати право відкладного чи абсолютного вето. Особливо це характерно для президентських республік. У парламентських державах парламент як вища влада здійснює контроль над урядом, що затверджується парламентом і відповідальний перед ним. У президентських республіках, поряд із парламентом, ці та подібні функції здійснює і президент.
Для обраних громадянами законодавчих органів характерна наявність організаційної структури у формі палат, комісій, комітетів та інших органів управління. Головне завдання законодавців — досягнення компромісу інтересів класів і соціальних груп, забезпечення правових основ збереження й розвитку особистості та громадянського суспільства, гарантій їхньої життєдіяльності в усіх сферах.
Виконавча влада — це система органів управління державою.
Термін запропонував англійський філософ Дж. Локк, а політичну концепцію розробив Монтеск'є. З початком виокремлення виконавчої влади її суб'єктом був монарх і підлеглий йому апарат чиновників. У сучасних парламентських державах виконавча влада належить голові уряду (президентові, канцлеру, тощо) та урядові на чолі з прем'єр-міністром.
Судова влада — система органів суду й конституційного нагляду.
До судової системи належать місцеві й вищі органи судової влади, які діють від імені держави, захищаючи інтереси громадян і суспільства, передбачені Конституцією права і свободи, недоторканність особистості та її власності. Конституційний контроль здійснюють, приміром, суди всіх інстанцій (США, Мексика, Японія); Верховний суд (Індія, Колумбія); спеціальні конституційні суди (Австрія, Італія, ФРН, Росія, Україна); Конституційна рада (Франція).
Особливу систему в функціонуванні держави утворює місцеве самоврядування, яке є дуже різним у різних державах, але має однакове завдання: реалізувати співробітництво індивіда, громадянського суспільства й держави. Сукупний світовий досвід демократичного розуміння місцевого самоврядування було втілено в середині 80-х рр. XX ст. у двох міжнародно-правових актах — "Європейській хартії про місцеве самоврядування" і "Всесвітній декларації місцевого самоврядування".
Місцеве самоврядування — політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів за згодою й допомогою держави.
Система органів демократичної влади створювалась у тривалій боротьбі громадян і держави, в перебігові революцій і контрреволюцій. Як наслідок тривалої політичної боротьби, з часом виникли концепції про соціальну відповідальність держави, прогресивне соціальне законодавство й податкову політику, більш справедливий розподіл національного багатства і соціальний захист громадян. Цей процес триває і досі, хоча хвиля неоконсерватизму і розкриває вади ідеології держави загального достатку (зростання бюрократичного апарату, прояви соціального паразитизму, зменшення ініціативи, ризику, індивідуальної відповідальності).
Навіть у найдемократичніших країнах не вдається повністю усунути джерела конфліктів і уникнути протиріч між суспільством, індивідом і державою. Ці протиріччя є джерелом соціальної напруги. Рівночасно вони стимулюють розвиток політичної системи, пошуки оптимальних варіантів у найважливішому ланцюзі політичної системи — державі.
Тому слід звернути увагу на такий складник державної структури, як організація роботи державної адміністрації. Раціональну модель державного механізму розробив німецький соціолог М. Вебер.
Головні її положення: парламентське законодавство, сувора правова регламентація, ієрархія функцій і компетенції державних інститутів; необхідність професіональних чиновників, для яких характерні висока компетентність, моральний і матеріальний престиж посади; ієрархія відповідальності та обов'язків чиновників, яка охороняє їх від некомпетентного і необґрунтованого втручання як зверху, так і знизу; непов'язаність державних службовців з інтересами класів, партій і груп; виконання ними функції амортизаторів соціальних конфліктів; зорієнтованість чиновників не на винесення політичних рішень, а лише на їх виконання.
М. Вебер підкреслював, що з узяттям політичної влади одразу ж постає питання про управлінський апарат, який тільки й може реалізувати волю політичних діячів. Практичне здійснення політики перебуває в руках чиновників. Перемога в боротьбі за владу не дає нічого, якщо немає ефективного механізму контролю за державними службовцями.
За всієї теоретичної досконалості навіть система М. Вебера не здатна врахувати всіх складнощів і перипетій, що виникають у процесі функціонування держави і структурування державної влади Отож, вирішувати ці проблеми належить із врахуванням умов, що виникають чи історично склались у кожному конкретному суспільстві.
Дата публікації: 17.04.2011