Доходи та заробітна плата: державне регулювання. Реферат

Економічні та організаційні засади оплати праці в державному секторі економіки. Система договірного регулювання оплати праці. Прогнозування та державне регулювання доходів населення

Економічні та організаційні засади оплати праці в державному секторі економіки

Треба знати, що в умовах ринкової економіки основним джерелом доходів найманих працівників (на їхню частку припадає майже 90% зайнятого працездатного населення) є і залишатиметься заробітна плата.

У науковій економічній літературі можна зустріти кілька визначень заробітної плати. Найпростішим, на наш погляд, є визначення заробітної плати як частки суспільного продукту (національного доходу), що виражена в грошовій формі, яку підприємства, підприємці, організації, установи сплачують своїм працівникам за виконану роботу чи надані послуги.

Заробітна плата як категорія ринкової економіки:

• по-перше, узгоджує інтереси виробництва з зацікавленістю працюючих в результатах праці;
• по-друге, стимулює продуктивність праці;
• по-третє, спонукає підвищення кваліфікації працюючих;
• по-четверте, вказує на необхідність поліпшення умов праці;
• по-п’яте, забезпечує обсяг необхідних життєвих благ, які працівник має отримати в обмін на свою працю.

Розміри заробітної плати найманих працівників визначаються результатами їх праці, наслідками діяльності підприємства чи установи.

Заробітна плата складається з двох елементів — основної та додаткової. Основна заробітна плата залежить від результатів праці робітника і визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, передбаченими системою оплати праці, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами. Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства і включає деякі види премій, винагороди, інші заохочувальні та пільгові виплати, встановлені чинним законодавством.

Економічні, правові та організаційні засади оплати праці визначаються Кодексом законів про працю України (основний законодавчий акт); Декретом Кабінету Міністрів від 31.12. 92 р. "Про оплату праці".

У сучасних умовах держава визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці за такими напрямами:

• Встановлення мінімальної заробітної плати та мінімальної ставки доплат. Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівня економічного розвитку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.
• Визначення державних норм і гарантій в оплаті праці. Державою встановлені такі норми оплати праці: за роботу в надурочний час; у святкові та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який має місце не з вини робітника; при виготовленні продукції, що виявилась браком не з вини робітника; за роботу працівників, молодших 18 років; при скороченні тривалості їх щоденної роботи тощо.
• Встановлення єдиних тарифів умов оплати праці робітників і службовців за загальними професіями та посадами. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 2 лютого 1993 р. № 74 "Про єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами".
• Зміни частки тарифів у заробітній платі працівників виробничих галузей народного господарства у зв’язку із ситуацією в економіці, що склалася.
• Регулювання міжгалузевих співвідношень у розмірах оплати праці працівників державних підприємств. З метою такого регулювання була видана Постанова Кабінету Міністрів "Про міжгалузеві співвідношення в оплаті праці працівників державних підприємств, установ і організацій".
• Встановлення розмірів посадових окладів і премій керівників державних підприємств, організацій і об’єднань. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 26 січня 1993 р. № 47 установлено, що розміри посадових окладів керівників державних підприємств і організацій встановлюються залежно від обсягів реалізації продукції (робіт, послуг) у натуральному або грошовому вираженні для підприємств і організацій із значним асортиментом продукції чи багатогалузевим характером виробництва.
• Встановлення умов і розмірів оплати праці працівників організацій та установ охорони здоров’я, освіти, науки, культури та інших галузей і видів діяльності, що фінансуються з бюджету.
• Регулювання фондів споживання.

Система договірного регулювання оплати праці

В умовах ринку договірне регулювання оплати праці є важливим елементом організації заробітної плати, а також провідною складовою соціального партнерства.

Соціальне партнерство — це система правових і організаційних норм, принципів, структур, показників, угод, спрямованих на забезпечення взаєморозуміння і злагоди між партнерами (найманими працівниками, роботодавцями, державними органами влади) в регулюванні соціально-трудових відносин.

Соціальне партнерство підтримується прагненням держави, роботодавців та найманих працівників досягти загального блага у суспільстві, яке можна визначити чотирма показниками:

• зростання продуктивності праці повинно перевищувати зростання середньої заробітної плати;
• збільшення валового національного продукту;
• удосконалення техніки і технології виробництва, науково-технічний прогрес;
• зростання рівня життя населення.

Соціальне партнерство ґрунтується на таких принципах:

• визнання неоднаковості інтересів різних соціальних груп, права кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи;
• усвідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватись на компроміси, співробітничати в ім’я соціального миру;
• надання можливостей брати участь у прийнятті рішень щодо управління господарством, у розподілі створеного продукту;
• відмова від ідеї про гармонійну соціальну утопію;
• відмова від класової боротьби.

Представники держави, підприємців і профспілок, будучи заінтересованими учасниками регулювання соціально-трудових відносин, рівною мірою відповідальні за розробку взаємоприйнятних рішень і збереження соціального спокою.

Роль держави у соціальному партнерстві специфічна, що визначається її двоїстим становищем — як власника певної частки засобів виробництва і як законодавця, гаранта соціального миру в суспільстві.

У тристоронній співпраці держави, підприємців (роботодавців), профспілок (захисників найманих працівників) основні їх функції мають такий вигляд.

Держава в особі парламенту та уряду розробляє законодавчі акти, забезпечує правове регулювання взаємовідносин між партнерами, встановлює, гарантує і контролює дотримання мінімальних норм у сфері праці та соціально-трудових відносин (умови оплати праці, відпочинку, соціального захисту населення).

Підприємці (роботодавці), захищаючи свої інтереси і права як власників засобів виробництва, у соціальному партнерстві вбачають можливість проведення погодженої технічної, економічної та соціальної політики, розвиток виробництва без різких потрясінь і руйнівних конфліктів. На них покладається основний тягар відповідальності за результати господарювання, забезпечення належних умов праці і соціального захисту трудівників.

Профспілки (як захисники та виразники інтересів найманих працівників) покликані виборювати й захищати соціальні, економічні та професійні права робітників і службовців, боротися за соціальну справедливість, сприяти створенню для людини належних умов праці й життя.

Співробітництво соціальних партнерів здійснюється у формі консультацій, переговорів, які в більшості випадків закінчуються укладанням тарифних угод і колективних договорів.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на національному (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), регіональному (регіональна тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях. Такі угоди укладають з метою забезпечення ефективного розвитку економіки, захисту соціально-економічних і трудових інтересів працівників, запобігання можливим негативним наслідкам при проведенні економічних реформ.

Сторонами генеральної угоди виступають:

• професійні спілки, що об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання генеральної угоди і представляють більшість членів профспілок — найманих працівників країни;
• власники або вповноважені ними органи, що об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання генеральної угоди, на підприємствах яких зайнята більшість найманих працівників країни;
• органи державної виконавчої влади, що мають на це відповідні повноваження Кабінету Міністрів України.

Сторонами галузевої угоди виступають:

• професійні спілки, що об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання галузевої угоди, якщо вони мають на це відповідні повноваження, які дозволяють їм погоджувати норми цих угод при укладанні колективних договорів на більшості підприємств галузі;
• власники або вповноважені ними органи, що об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання галузевої угоди, на підприємствах яких зайнята більшість найманих працівників галузі;
• органи державної виконавчої влади, що мають на це відповідні повноваження Кабінету Міністрів України.

Сторонами регіональної угоди є:

• професійні спілки, що об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання регіональної угоди, якщо вони мають на це відповідні повноваження від трудових колективів підприємств, які є комунальною власністю;
• місцеві ради народних депутатів або органи, яких вони вповноважили управляти комунальною власністю.

Сторонами колективного договору на державному підприємстві є адміністрація або керівник підприємства, з одного боку, і трудовий колектив або вповноважений ним орган — з іншого.

Контроль за додержанням колективних договорів і угод здійснюють: професійні спілки та інші органи, що представляють інтереси трудящих і власників як сторони угод і договорів; органи Міністерства праці та соціальної політики України; фінансові органи. Вищий нагляд за додержанням умов колективних договорів і угод здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори.

Прогнозування та державне регулювання доходів населення

Зазначимо, що в умовах формування ринкової економіки одним із найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, виходячи з яких можна прогнозувати загальний обсяг, структуру і динаміку споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп.

Алгоритм, за яким можуть бути обчислені реальні доходи населення:

Др = Дт + Дн + М + Вж – DЦ,

де Др — реальні доходи;

Дт — грошові витрати на придбання товарів;

Дн — натуральні доходи громадян;

М — матеріальне споживання у сфері послуг;

Вж — продукція індивідуального і житлово-кооперативного будівництва;

DЦ — зміна ціни на товари і послуги.

Грошові витрати на придбання товарів встановлюються виходячи з балансу трудових доходів і витрат населення за формулою:

Дт = åД – Ддр – DСн – DЗ,

де Дт — грошові витрати на придбання товарів;

åД — зарплата, дивіденди, пенсії, допомога, стипендії, надходження з фінансової системи, дохід домашніх господарств, яким розпоряджаються, дохід від праці в колективних, фермерських господарствах тощо;

Ддр — оплата послуг, обов’язкові платежі, придбання лотерейних квитків;

DСн — зміна в заощадженнях населення;

DЗ — зміна заборгованості по товарах, які придбані в кредит, та сальдо операцій по переказах та акредитивах.

Реальні доходи обчислюються по соціальних групах населення, в розрахунку на зайнятого в тій чи іншій сфері діяльності чи виробництва та на душу населення (табл. 1).

Таблиця 1. Схема розрахунку реальних доходів населення, млрд. грн.

Показник	Разом	У тому числі
		робітники та службовці	колгоспники
1.  Грошові доходи — разом
2.  Грошові доходи, що не реалізуються на придбання товарів
3.  Зміна збережень населення
4.  Сальдо операцій за переказами та акредитивами
5.  Грошові доходи, які реалізуються на придбання товарів
6.  Натуральні доходи громадян
7.  Матеріальне споживання у сфері послуг
8.  Продукція індивідуального і житлово-кооперативного будівництва
9.  Зміна цін на товари та послуги
10.  Кінцеві (реально використовувані) доходи у порівняльних цінах
11.  Середньомісячна чисельність, млн осіб — населення — працюючих
12.  Реальні доходи, грн — на душу населення — на одного працюючого

 

Обсяг реальних доходів узгоджують з розрахунками розвитку галузей легкої, харчової промисловості, сільського господарства, сфери послуг. Темпи росту цих галузей повинні випереджати темпи росту доходів населення. Реальні доходи повинні узгоджуватися з рівнем роздрібних цін на товари та тарифів на послуги, які, у свою чергу, залежать від обсягу виробництва товарів, послуг і витрат на їх виробництво.

Таке прогнозування має враховувати економічну нестабільність, тенденцію, яка діє в ринковій системі і відображається в її циклічному розвитку, безробітті, інфляційному рості цін. Інфляція призводить до перерозподілу доходів у суспільстві; втрати несуть кредитори, володарі заощаджень, громадяни, які отримують фіксовані доходи. Прогнозування інфляції може пом’якшувати її тиск на доходи.

В Україні відбувається інфляція витрат виробництва, що спричинює підвищення рівня цін і скорочення реального обсягу виробництва. В цих умовах уряд намагається стимулювати зростання сукупного попиту, підвищувати номінальну зарплату, впливати на сукупну пропозицію товарів і послуг, знижуючи рівень податків. Темпи зростання останніх мають випередити темпи зростання доходів населення. Прогнозний (плановий) рівень реальних доходів співвідноситься з базовим, що дозволяє обчислювати індекс зростання (падіння) реальних доходів (на душу населення чи на зайнятого):

Iдн = Iф/ Iн, Iдр = Iф/ Iз,

де Iф, Iн, Iз — індекси зростання (падіння) фізичного обсягу реально використаних доходів, чисельності населення та зайнятих.

Можна розрахувати і вартість життя населення за допомогою індексу:

Iвж = Вс/Вн,

де Вс, Вн — витрати населення на придбання товарів і послуг відповідно в старих і нових цінах.

Цей індекс характеризує зміни в купівельній спроможності людей, зміни вартості базового набору споживчих товарів і послуг, фактично придбаних сім’ями за даними бюджетних обстежень. Такий індекс повинен відображати зміни цін на товари та послуги, фактично придбані групами населення. Вихідним для розрахунку індексів вартості життя є обчислення індексів цін і тарифів на товари, платні послуги.

Реальна заробітна плата стосовно робітників і службовців розраховується виходячи з передбачуваного рівня середньомісячної заробітної плати, розміру податків і індексу цін на товари і послуги. Їх рівень визначають за формулою:

Зр = (Зсн – А)/Іу = Зсв/Іу

де Зсн, Зсв — середньомісячна готівкова заробітна плата (нарахована і сплачена);

А — утримання (податки);

Iу — індекс цін на товари і тарифів на послуги.

Загальна сума реальних доходів робітників і службовців перевищує їхню реальну заробітну плату на розмір виплат і пільг, отриманих за рахунок фонду суспільного споживання у вигляді пенсій, допомоги, стипендій, а також безплатних послуг охорони здоров’я, освіти тощо.

Регулювання доходів населення має виходити з принципу нерівності формування і розподілу доходів у суспільстві. Сутність нерівності доходів характеризує крива Лоренса.

Якщо підрахувати доходи сімей за рік та нанести їх на графік, отримаємо криву Лоренса, яка вкаже на розподіл доходів у країні. Таким же чином можна прогнозувати чи планувати розподіл доходів.

Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність на кривій Лоренса, вказує на ступінь нерівності доходів.

Причини нерівності доходів: відмінності у фізичних та розумових здібностях людей; в освіті та професійній підготовці; у складі сімей та їх доходах; у володінні власністю (житлом, землею, акціями, устаткуванням тощо).

За умов диференціації доходів у суспільстві виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства, бідність визначається показником прожиткового мінімуму, що змінюється внаслідок змін цін на ринку товарів та послуг.

Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей може коригувати держава через податкову політику: високі доходи повинні оподатковуватись більшими ставками, а доходи, що не перевищують прожитковий мінімум, мають звільнятись від оподаткування. Такі заходи повинні встановлюватись у законодавчому порядку і систематично переглядатись відповідно до економічної й соціальної ситуації, що утворюється в країні.

Крім того, держава має передбачати надання цільової допомоги громадянам, які мають низькі доходи, з тим, щоб ці люди мали змогу формувати собі певне майно, мали можливість утворювати і нагромаджувати деякі доходи. Для цього державні структури повинні створювати спеціальні програми, в яких передбачати заходи щодо збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі громадян у будівництві житла та присадибних споруд, придбання нерухомості, виплати різних премій тощо.

Література

1. Витренко Н. М. Социальная инфраструктура Украины: Оценка уровня и перспектив развития. — К.: Наук. думка, 1993.
2. Гайдуцький П. І., Подолєва О. Е. Фінансування соціальної політики. — К.: УАДУ, 1995.
3. Государственное регулирование экономики и социальный комплекс / Под. ред. проф. Т. Г. Морозовой. — М.: Финстат-информ, 1997.
4. Гриненко А., Кожан Т. Соціальний захист і боротьба з бідністю за умов переходу до ринку // Україна: Аспекти праці. — 1997. — № 5.
5. Громадське харчування на сьогодні // Баланс. — 1998. — № 34.
6. Данилишен Б. Сучасні тенденції регулювання процесів природокористування в Україні // Економіка України. — 1996. — № 11.
7. Державна програма охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів України (концептуальний варіант). — К., 1995.
8. Економіка міст / За заг. ред. В.  Макуха. — К.: Основи, 1997.
9. Економіка охорони здоров’я. — К.: Здравреформ, 1995.
10. Економіка України / За ред. доц. Б.  Ф.  Заблоцького. — Львів: ЛБК НБУ, 1997.

Дата публікації: 03.04.2011