Будь-яка державна політика, включаючи культурну, може бути визначена як система законів, регуляторних заходів, конкретних дій та пріоритетів фінансування у певній сфері (галузі), що впроваджується державними органами
Головним важелем державної політики є законодавство. Отже, не дивно, що дискусії щодо державної політики, як правило, стосуються законів та розподілу ресурсів.
Незалежно від змісту культурної політики та ставлення до культури загалом, органи державної влади та управління мають у своєму розпорядженні визначений набір засобів для формулювання та втілення цієї політики. Фактично, ці засоби є тими загальними інструментами, що їх уряди використовують у будь-якій сфері.
Відомі культурологи Марк Девідсон Шустер і Джон де Моншо свого часу визначили п’ять головних інструментів, які використовуються для впровадження культурної політики:
Конкретний добір інструментів, їх різна пріоритетність, можливість їх різноманітного комбінування – всі ці питання тісно пов’язані з різними моделями державної культурної політики. З іншого боку, регуляторна діяльність - це одна з головних функцій урядування, поруч із податковою політикою та фінансуванням.
Взаємини культурної сфери та права в найголовніших рисах можна звести до двох ділянок:
Зупинімося докладніше на першому з названих напрямків, а саме – так званих культурних правах.
Концепція культурних прав та досвід її реалізації
Поняття культурних прав виникло як продовження й поглиблення загальної концепції прав людини й широко дебатується та пропагується сьогодні не лише світовою культурно-мистецькою громадськістю, а й такими авторитетними міжнародними організаціями, як ЮНЕСКО.
Хоча культурні права повинні займати центральне місце не лише в культурній політиці, але і в контексті прав людини загалом, донедавна ці права чи не найменше розумілися і розвивалися порівняно з іншими правами, що гарантуються міжнародним правом.
Цей парадокс походить частково з того, що, як правило основна увага приділялася, з одного боку, громадянським та політичним правам, а з іншого – економічним та соціальним правам. Складність визначення поняття «культура» збільшило складність питання культурних прав.
Під культурними правами у вузькому сенсі розуміють, як правило, права, передбачені "Загальною Декларацією прав людини" ООН (Ст. 27):
Хартія Європейського Союзу формулює ряд прав та свобод людини, включаючи свободу думки, совісті та релігії, свободу висловлення та інформації, свободу мистецтва та науки, і створює умови для культурної, релігійної та мовної різноманітності.
Свобода мистецтв і науки проголошується в Статті 13: "Мистецтво та наукові дослідження мають бути вільними від будь-яких обмежень».
Культурні права набули обов’язкового характеру в статті 15 „Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права”, який вступив в силу 1976 року і декларує, що:
1. «Держави-учасники цього Пакту визнають право кожної особи на:
2. Заходи, які повинні прийматися державами-учасниками Пакту, для повного забезпечення цього права, включають ті, що необхідні для охорони, розвитку і розповсюдження здобутків науки і культури.
3. Держави-учасники Пакту зобов'язуються поважати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.
4. Деержави-учасники Пакту визнають корисність заохочення і розвитку міжнародних контактів і співпраці в науковій і культурній сферах».
Інші міжнародні документи в царині культурних прав мають декларативний характер, констатуючи принципи і спонукаючи уряди розпочати якісь дії щодо визнання та задоволення різноманітних культурних прав. До таких документів, зокрема, належать:
Декларація ЮНЕСКО про принципи міжнародного культурного співробітництва, прийнята 4 листопада 1966, стаття 1 якої твердить:
Декларація Мехіко з політики в галузі культури (1982), яка визначає у другому принципі: «Збереження культурної ідентичності сприяє звільненню народів. І навпаки, будь яка форма домінування приводить до заперечення чи порушення цієї ідентичності».
Універсальна декларація ЮНЕСКО про культурне різноманіття (2001), також прямо стосується питань прав людини і культурної різноманітності.
Все ж нині визнається, що задовільної класифікації культурних прав, а тим більше – їх належної кодифікації поки що не існує.
У доповіді ВККР при ЮНЕСКО "Наша творча різноманітність" (1996) ставилося завдання "створити перелік (іnventory) культурних прав" (навіть розробити "Міжнародний кодекс поведінки в культурній сфері"), однак констатуються великі труднощі в їх законодавчому оформленні.
Втім, на рівні загально-описовому практично сформовано консенсус щодо того, що входить до таких прав. Передусім - це права творчого самовираження та доступу до культурних цінностей, що їх згаданий звіт ВККР визначає таким чином: "...Метою будь-якої культурної політики має стати вивільнення людського духу, що його головним елементом повинна бути подвійна мета: [вільна] творчість та [вільний] доступ, тобто право творців на можливості задумувати, творити, продукувати й поширювати свої твори; та рівне ж право громадськості на якнайширші можливості участі в культурному процесі, духовного збагачення як творами сучасного мистецтва, так і всією культурною спадщиною свого власного та інших народів".
Окрім того, до "інвентаря" культурних прав звичайно включають мовно-культурні права етнічних меншин, малозахищених расових, соціальних, вікових груп (їх часто зводять в узагальнююче поняття захисту культурного різноманіття), специфічні права у сфері мас-медіа (головною проблемою є в цій області поєднання свободи слова із захистом моральних та культурних цінностей) та ін.
Один з прикладів виведення культурних прав на міжнародний рівень - це Європейська культурна конвенція 1954 року, до якої в 1996 році приєдналася й Україна. Цією конвенцією передбачаються зобов'язання країн-учасників надавати своїм громадянам можливість безперешкодно знайомитися з культурним надбанням інших європейських країн (що включає вільне пересування територіями цих країн, вільне вивчення європейських мов та культур, в тому числі - надання можливості громадянам інших європейських країн безперешкодно вивчати культуру, мову, історію України).
У підсумковому документі Міжнародного форуму з культури й розвитку (Оттава, червень 1998) національним урядам пропонується: "Урядам слід взяти на себе зобов'язання бути провідниками культурного різноманіття, а не уніформізації, й адекватними заходами підтримувати різноманіття культур в їхніх країнах.(...) Культурне різноманіття є фундаментальним правом людини, тому держави повинні забезпечувати його збереження й розвиток".
Розуміння культурних прав як базових прав людини веде до визначення ряду принципів, серед яких найважливішими слід вважати такі:
На погляд експерта Ради Європи, румунського культуролога Делії Мучіки, нині практично досягнуто консенсусу в тому, що має належати до культурних прав; це, зокрема:
Таким чином, правове й практичне забезпечення державою міжнародно-визнаних культурних прав має бути нормою для цивілізованої демократичної держави.
Якими ж повинні бути сучасні стандарти державної політики у цій галузі, згідно з досвідом розвинених демократичних держав, передусім європейських? Вочевидь, однозначно відповіді (на кшталт того, чи має бути прийнятий окремий закон про культуру, чи якою має бути норма пільгового оподаткування для культурних некомерційних організацій і т. под.) дати неможливо через значний вплив конкретних традицій та нинішніх умов кожної країни.
Однак можна все ж говорити про певні загальні принципи та підходи до правового забезпечення культурної сфери – принаймні, спробу окреслити такі принципи робить згадана вище Д.Мучіка. На її погляд, існує кілька основних джерел формування національного законодавства у сфері культури.
Ці джерела можна об’єднати в кілька груп:
Проте існуючі документи не враховують всієї різноманітності культурних проблем, з якими стикаються країни світу, особливу у зв’язку з такими новими тенденціями, як глобалізація, вільна світова торгівля тощо.
Країни не зобов’язані включати до свого національного законодавства норми, принципи і кращі практики, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Проте слід пам’ятати, що вони репрезентують набутки, знання і досвід різних країн, вироблені в різних обставинах, підсумовують найуспішніші підходи в різних питаннях.
Слід пам’ятати, що національне законодавство є механізмом впровадження національної культурної політики. Тому нові закони, так само як підзаконні акти повинні відображати цілі, засади, пріоритети національної культурної політики.
Міжнародна спільнота на сьогодні дійшла згоди в тому, що такими аспектами культури, які потребують спільних законодавчих підходів, є:
У 2000 році „Міжнародна мережа за культурне розмаїття” підготувала Перелік міжнародних принципів стосовно культури, що є доволі повним, хай і не вичерпним описом інструментів та документів, зібраних і прокоментованих відповідно до 10 робочих категорій:
Фінансові й фіскальні стандарти державної підтримки культури виглядають особливо важливими, якщо поглянути на проблему забезпечення культурних потреб з позицій споживача (і то якнайширшого, масового) культурної продукції та послуг. У цьому плані логічною для держави виглядає підтримка наймасовіших культурних практик своїх громадян. До таких практик належать - перегляд телебачення та слухання радіо, читання преси та книжок, відвідування концертів (передусім - популярної музики) та інших розважально-дозвіллєвих заходів.
Менш поширеними, але більш "просвітницьки цінними", на погляд багатьох, є відвідування театрів, музеїв, бібліотек тощо.
Ще один важливий напрям правового регулювання культурної сфери - це регулювання інституційної та інвестиційної діяльності, тобто прямого створення й фінансування державою чи місцевим самоврядуванням культурно-мистецьких закладів, а також держзамовлення на культурну продукцію (фільми, книговидання, телепрограми, видовищні заходи, твори монументального мистецтва тощо). Такі прямі механізми державної підтримки культури логічно випливають із того погляду на мінімальні культурні потреби, який передбачає потребу суспільства (а отже, й відповідальність демократичної держави) у збереженні й розвитку національної культури у всій її цілісності.
Ринкові й навіть фіскальні механізми далеко не у всьому й не завжди здатні таке збереження забезпечити, особливо в сучасних умовах дедалі потужнішого впливу глобалізаційних процесів на культури невеликих країн і націй. Тому на окремих ділянках роль прямої організаційно-бюджетної підтримки для виживання національних культурних інституцій (іншими словами, для забезпечення мінімальної потреби суспільства у даному складникові своєї національній культурі) є незамінною.
До таких ділянок, де державі в сучасних умовах доцільно й далі продовжувати повне бюджетне утримання чи значне дотування культурних закладів, на думку більшості європейських фахівців, належать:
Однак в умовах відкритого, демократичного суспільства з ринковою економікою інституційно-бюджетна підтримка культури дає реальний результат (саме культурний результат, а не збереження зайнятості працівників бюджетних культ-просвіт-закладів) лише за умови, коли вона є логічним продовженням, свого роду надбудовою на механізмах підтримки першого та другого типу - тобто законодавчим забезпеченням культурних прав та податковими пільгами для діяльності в культурній сфері.
Підсумовуючи проблематику загальних підходів до правового регулювання культурної сфери, спробуймо сформулювати основні засади, яким має відповідати правова основа культурної політики сучасної демократичної держави.
На нашу думку, це такі засади:
Література
1. Adam, Christopher, Cavendish, William and Mistry, Percy S., Adjusting Privatization: Case Studies from Developing Countries. London: James Curray, 1992.
2. ANDERSON James, O'DOWD Liam, WILSON Thomas. Culture and cooperation in Europe's borderlands. Amsterdam, New York: Rodopi, 2003.
3. Barzelay, Michael, The New Public Management. Improving Research and Policy Dialogue, Wildavsky Forum Series 3, The University of California Press, 2001.
4. Bernier, Ivan, Catalogue of International Principles Pertaining to Culture, Ottawa, International Network on Cultural Policy, 2000.
5. Cultural Policies in Europe: a Compendium of Basic Facts and Trends, Council of Europe.
6. Dahrendorf, Ralph, Reflections on the Revolution in Europe, Random House, New York, 1990.
7. Dahrendorf, Ralph, A precarious balance: economic opportunity, civil society, and political liberty, in The Responsive Community: Rights and Responsibility, Volume 5, Issue 3, Summer 1995.
8. DONDERS Yvonne. "The protection of cultural rights in Europe: none of the EU's business?", Maastricht Journal of European and Comparative Law, v. 10, n. 2, 2003, p. 117-147.
Дата публікації: 25.10.2010