Податки – складна і багатогранна фінансова категорія. З одного боку – це головне джерело наповнення бюджету, з іншого – засіб регулювання діяльності суб’єктів господарювання. Саме тому проблемі оподаткування економісти приділяють значну увагу
Останнім часом не перестають точитися дискусії навколо непрямого оподаткування, значна кількість наукових праць присвячена миту та акцизному збору, в той же час ряд питань щодо ПДВ залишаються невирішеними. Тому метою нашої статті є з’ясування необхідності існування ПДВ і пошук шляхів удосконалення механізмів його функціонування.
ПДВ є ядром податкової системи. Цей податок стосується практично кожного, адже він закладений в ціну майже всіх товарів. ПДВ – один із бюджетоутворюючих податків, але останнім часом його фіскальна ефективність падає. Якщо з 1993 до 1997 року частка податку у ВВП зменшилася з 11,6% до 8,8%, тобто на 2,8% (і це за умови зниження в 1995 році ставки ПДВ з 28% до 20%), то в 2003 році вона становила лише 4,9% ВВП, зменшившись порівняно з 1997 роком на 3,9%. При цьому в 2003 році уперше частка ПДВ у ВВП була нижчою, ніж частка податку на прибуток підприємств (5,0%) і прибуткового податку з громадян (5,2%) [4]. Таким чином, відстежується тенденція до зменшення фіскальної ефективності ПДВ останніми роками, незважаючи на економічне зростання, коли мали зростати й надходження до бюджету.
Зокрема, фіскальна ефективність ПДВ в Україні значно нижча як у країнах-членах ЄС, де в середньому вона становить 7% ВВП, так і в окремих розвинених державах (Бельгія, Данія, Франція, Фінляндія) – понад 8–9%. Навіть у Росії цей показник наближається до 7%. Близьке до України значення частки ПДВ у ВВП (5% і нижче) характерне лише для країн Південної Африки [3].
Падіння фіскальної ефективності ПДВ в Україні зумовлено багатьма чинниками. Головними серед них є:
Таким чином, падіння фіскальної ефективності ПДВ зумовлене цілим рядом менших проблем, кожна з яких потребує окремого дослідження і вирішення.
Деякі економісти і законодавці, враховуючи перераховані вище проблеми, пропонують взагалі відмовитися від ПДВ і поновити податок з обороту. Але, на нашу думку, таку пропозицію не можна вважати конструктивною. На це також є ряд причин:
Враховуючи викладені причини, податок на додану вартість на сучасному етапі функціонування економіки України має не тільки повне право на існування, але і не може бути замінений ніяким іншим податком. Таким чином, акцентувати увагу на даний момент необхідно не на пошуку альтернативного податку, а на вдосконаленні існуючого механізму оподаткування ПДВ, приділивши увагу зменшенню податкового тягаря.
Оптимізацію непрямого оподаткування необхідно розпочати з перегляду системи пільгового оподаткування ПДВ. За даними ДПА, пільги з ПДВ становлять 87% загальної суми пільг і більше ніж у 3 рази перевищують суму фактичних надходжень цього податку до бюджету. Ця проблема прямо пов’язана із зростанням експортної діяльності українських підприємств, а точніше із зростанням обсягів бюджетного відшкодування ПДВ. Адже в системі пільг з ПДВ частка експортного відшкодування становить близько 76,7% [3].
Фактично, експортне відшкодування навіть не можна назвати пільгою, скоріше це технічна процедура стягнення ПДВ. На нашу думку, варто розглянути можливість ліквідації експортного відшкодування. Це можна обґрунтувати тим, що експортер отримує подвійну преференцію з ПДВ. Перший раз у вигляді нульової ставки ПДВ, другий – експортного відшкодування. Таким чином, буде справедливо залишити нульову ставку ПДВ на експорт з метою стимулювання виходу вітчизняних підприємств на міжнародні ринки, і ліквідувати можливість експортного відшкодування.
Упорядкування системи пільг з ПДВ передбачає диференційоване ставлення до пільг, уміння виділяти в їх системі економічно недоцільні й невиправдані пільги, та пільги, без яких можна обійтися. При цьому варто врахувати, що пільги з ПДВ повинні підтримувати не виробників, а кінцевих споживачів товарів і послуг. Цю функцію названі пільги виконують тоді, коли звільнення від податку певних видів товарів чи послуг чи обкладання їх за зниженою ставкою зумовлює відповідне зниження цін на такі товари та послуги для кінцевих споживачів.
Якщо цього не відбувається, варто переглянути зазначені пільги, замінивши їх адресними дотаціями з бюджету для малозабезпечених верств населення. Прикладом такої пільги є звільнення від ПДВ продажу ліків. Фактично ця пільга стала засобом підтримки аптечного бізнесу, що приносить надприбутки, закладені в ціни лікарських препаратів [5]. На нашу думку, звільнятися від оподаткування повинні тільки життєво необхідні медичні препарати.
Натомість немає необхідності скасовувати пільги щодо продажу українських книг і періодичних видань. Це пояснюється тим, що в Росії поліграфічна галузь користується значно ширшим аспектом податкових пільг. Тому без державної підтримки українське книговидавництво не витримає конкуренції.
Серед тенденцій щодо зменшення податкового тягаря варто виділити такі:
На думку автора, з переліку платників податку необхідно вилучити дрібних платників податку на додану вартість. Адже, по-перше, контроль за такими платниками значно ускладнений, по-друге, можливостей уникнення оподаткування шляхом маніпулювання бухгалтерськими документами у таких платників значно більше, ніж у великих. Тому таке вилучення знизить затрати на адміністрування ПДВ і дозволить податковим органам зосередити увагу на діяльності більших платників податку.
Найбільшого значення для зниження рівня оподаткування набуло зменшення податкової ставки. До 1995 року вона кілька разів переглядалась, але на короткий термін. У 1991 році її було встановлено на рівні 28%, на початку 1993 року її було знижено до 20%. Але за підсумками першого кварталу її було знову поновлено до рівня 28%. У 1995 році ставку ПДВ знову було зменшено до 20%.
Тенденція до зниження рівня податкового тягаря за рахунок розглянутих нововведень є природним напрямом еволюції ПДВ у процесі його адаптації до умов, що склалися в Україні. Вона зумовлена такими причинами:
Вірогідно, що ця тенденція збережеться у майбутньому, про що свідчить особлива неприязнь до ПДВ з боку великих підприємницьких структур, інтереси яких найбільше лобіюються у парламенті. Однак об’єктивною межею подальшого зниження ставки податку є відсутність альтернативних джерел надходжень до бюджету, порівняних з ПДВ за рівнем можливої фіскальної ефективності, спроможних задовольнити потреби держави у фінансових ресурсах, з одного боку, а з іншого – обмежені можливості подальшого скорочення цих потреб.
Тому зниження ставки ПДВ не буде мати негативних наслідків для державного бюджету лише за умови компенсації зменшення надходжень від податку, спричиненого зниженням його ставки, зростанням надходжень від нього за рахунок розширення бази оподаткування, яке можна досягнути шляхом суттєвого скорочення податкових пільг.
Зниженню рівня оподаткування могло б сприяти і запровадження відшкодування з бюджету від’ємної різниці між сумою податкових зобов’язань і податкового кредиту (на даний момент існує можливість зарахування такої різниці у рахунок майбутніх зобов’язань з ПДВ). Але механізми такого відшкодування викличуть значні ускладнення адміністрування ПДВ. По-перше, виникне ще одне поле для зловживань з боку платників податків. По-друге, як наслідок, виникне необхідність посилення контролю за таким відшкодуванням із боку контролюючих органів. Тому використання такого механізму стане тільки тоді можливим, коли податкова культура платників податків та їх платіжна дисципліна досягне необхідного рівня.
Отже, на основі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:
Література
1. Корнус В. Г. Пільги з податку на додану вартість та нерівномірність податкового навантаження // Фінанси України. – 2004. – № 11. – С. 20.
2. Крисоватий А. І., Десятник О. М. Податкова система: Навчальний посібник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 331 с.
3. Осадчий С. О. ПДВ: історія введення і необхідність удосконалення // Економіка АПК. – 2003. – № 5. – С. 62–66.
4. Офіційний веб-сайт Держкомстату України / www. ukrstat. gov. ua.
5. Соколовська А. М. Податкова система держави: теорія і практика становлення. – К.: Знаня-Прес, 2004. – 454 с.
6. Шаблиста Л. М. Податки як засіб структурної перебудови економіки. – К.: Ін-т економіки НАН України, 2000. – 218 с.
Дата публікації: 22.02.2011