Чи може український дослідник бути почутим у світі без публікацій у міжнародних журналах? На жаль, ні. Система атестації, конкуренція за гранти, міжнародне співробітництво — усе сьогодні напряму залежить від того, чи є у вашому доробку статті, проіндексовані у Scopus. Але разом із престижем приходять і труднощі: жорсткі вимоги до рукописів, дороговизна публікацій, складна бюрократія та постійний ризик натрапити на “хижацькі” журнали, які лише імітують науковість.
Scopus — найбільша у світі реферативна база даних, що належить компанії Elsevier. Вона охоплює понад 90 млн наукових публікацій у різних галузях знань. Потрапити туди можуть лише ті журнали, що пройшли жорсткий відбір та довели відповідність міжнародним стандартам якості.
Для автора це означає:
Фактично, Scopus — це не лише сховище статей, а й інструмент оцінки науки на глобальному рівні.
Українська наука зараз перебуває у перехідному стані: з одного боку, дослідники прагнуть інтегруватися у світовий академічний простір, з іншого — стикаються з відсутністю належної підтримки та обмеженими ресурсами. У таких умовах публікація Scopus стає не лише академічним здобутком, а й справжнім викликом, адже від неї залежить і кар’єра окремого науковця, і репутація цілого університету.
Саме тому в Україні тема публікацій у Scopus звучить гостріше, ніж у багатьох країнах світу. Для одних це вимога, яку потрібно виконати будь-якою ціною, для інших — можливість вийти на міжнародний рівень і зробити свої дослідження видимими.
Ключові аспекти:
Разом із визнанням і престижем науковці стикаються з низкою серйозних бар’єрів.
По-перше, вартість. Для більшості українських дослідників ціна у сотні чи навіть тисячі доларів за статтю є непідйомною. Навіть якщо університет частково компенсує витрати, це все одно часто залишається особистим фінансовим тягарем.
По-друге, часовий ресурс. Розгляд статті може тривати від кількох місяців до року. Увесь цей час автор перебуває в “режимі очікування”: не може використати матеріал повторно, не знає, чи отримає схвалення, і змушений постійно доопрацьовувати текст на вимогу рецензентів.
Нарешті, існує проблема “хижацьких” журналів. Вони активно пропонують “швидкі” публікації за гроші, часто імітують належність до Scopus і працюють без належного рецензування. Автор, який не має досвіду чи підтримки, ризикує витратити кошти й час на статтю, яка в результаті не буде визнана ні в Україні, ні у світі.
Усе це створює відчуття, що шлях до міжнародної публікації — це радше марафон із перешкодами, ніж формальність. Саме тому дедалі більше дослідників шукають допомоги у колег або спеціалізованих експертів, щоб уникнути типових помилок та обрати перевірений шлях.
Для інтеграції у світову науку Україна потребує не лише вимог від МОН, а й системної підтримки дослідників: фінансування публікацій, тренінгів із підготовки рукописів, якісних перекладів і редагування. Інакше ризикуємо отримати ситуацію, коли талановиті науковці з хорошими ідеями зупиняються на півдорозі.
Водночас автори все частіше звертаються до незалежних експертів і консультантів, які супроводжують процес підготовки та подання статей, допомагають обрати журнал і уникнути помилок. Одним із дієвих способів підготуватися до цього складного процесу є заздалегідь вивчити вимоги та досвід інших авторів.
Scopus — це не просто престижна відмітка в резюме науковця. Це ключ до міжнародного діалогу, визнання і розвитку науки в Україні. Але щоб цей ключ працював, потрібна підтримка як на рівні держави, так і на рівні професійних сервісів, які допомагають дослідникам подолати високий бар’єр входу.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 01.09.2025