Алла Горська (1929–1970) – українська художниця, монументалістка, діячка правозахисного руху, відома представниця руху шістдесятників.
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року у Ялті в родині директора Ялтинської кіностудії і виховательки дитячого санаторію.
Коли Аллі виповнилося три роки, сім’я переїхала до Москви, а ще за рік – до Ленінграда, де Горський отримав посаду директора Ленінградської кіностудії.
Разом з матір'ю 11-річна Алла пережила в оточеному нацистами Ленінграді дві блокадні зими – її батько в цей час перебував на зйомках фільму в Монголії. Після прориву блокади влітку 1943 року родина возз'єдналася в Алма-Аті – де її вже чекав Олександр Горський. Через декілька місяців родина переїхала до Києва – там батько Алли став працювати директором Київської кіностудії.
У Києві дівчина вступила до республіканської середньої художньої школи імені Т. Шевченка, яку закінчила із золотою медаллю у 1948 році.
Художниця і шкільна подруга Горської Ірина Левитська пізніше згадувала: «Після закінчення Другої світової війни Київ був зруйнованим, більшість містян жили за межею бідності, а «учні художньої школи були постійно голодними, дехто не змінював одягу місяцями».
Життя та матеріальне становище Алли відрізнялось від інших учнів. До школи її щодня привозила службова машина батька, але її це не сповнювало погордою і пихатістю. «Уже через кілька місяців після початку навчання Алла стала лідером. Вона була росла, сіроока, розумна дівчина, лагідна, добра, товариська – об’єднувала всіх», – писала у книзі «Червона тінь калини» Галина Зубченко – інша шкільна подруга Горської.
Після закінчення художньої школи дівчина вступила на факультет живопису Київського художнього інституту. У 1952 році вийшла заміж за студента Віктора Зарецького – майбутнього видатного художника, якого згодом називатимуть «українським Модільяні». Разом вони обоє навчалися в майстерні відомого художника Сергія Григор’єва. За два роки після закінчення інституту захопилися монументальним мистецтвом, подорожували Україною, неодноразово їздили у відрядження на Донбас. У 1959 році за створену низку картин шахтарського циклу Аллу Горську прийняли до Спілки художників.
Під час хрущовської «відлиги» в українській культурі і мистецтві розпочався процес національного відродження, у якому талановите молоде покоління творчої інтелігенції Києва початку 1960-х рокiв прийняло активну участь. Вихована у російськомовному середовищі, Алла Горська перейшла на спілкування виключно українською мовою, знаючи про свої українські коріння. Перед цим освоїла мову, починаючи з абетки та вправ із підручників. У листі до батька писала: «Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою… Розмовляєш по-українськи – й думати починаєш українською мовою. Читаю Коцюбинського».
Занурення в українство відобразилося і у творчості Горської. Зберігся її лист до одного із друзів, у якому вона сміливо ділиться думками про те, яким бачить українське мистецтво: «Мені не подобається мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства. Мистецтво без коріння, народу, нації… Але існує мистецтво Мексики, що представляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ».
Разом з Василем Симоненком і Лесем Танюком Горська заснувала клуб творчої молоді «Сучасник», який згодом перетворився на осередок національно-культурного життя Києва. Помешкання художниці стало одним із місць, в якому збиралися однодумці. Вони вивчали історію Київської Русі, говорили про Розстріляне відродження, проводили літературні вечори, збирали матеріали про письменників і художників, репресованих у СРСР в 30-х роках, і хотіли видати про це книжку. Згодом їх назвуть «шістдесятниками».
У 1962 році Горська разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком знайшли місця поховання таємно страчених енкаведистами людей, яких звинувачували в нібито антирадянській пропаганді в 1930-х роках у Биківнянському лісі (передмістя Києва) та на Лук'янівському і Васильківському кладовищах. Ці місця допомогли відкрити діти, які грали у футбол людським черепом із отвором від кулі. Вражені пошуковці написали про жахливе побачене заяву в Київську міськраду, але офіційної відповіді не отримали.
У день перепоховання Тараса Шевченка – 22 травня 1963 року, з ініціативи Горської було організовано покладання квітів до пам’ятника Кобзаря. Відтоді цей захід став традиційним для патріотично налаштованої української інтелігенції. Владі такий прояв «націоналізму» не сподобався і на всіх учасників стали прискіпливо звертати увагу відповідні органи. У 1965 році багатьох друзів і знайомих Горської було заарештовано. Саме тому він став для неї початком особливо активної участі в русі опору та правозахисній діяльності.
До 150-річчя Тараса Шевченка (1964) ректорат Київського університету замовив Горській вітраж «Шевченко. Мати» із підписом: «Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово» для вестибюля головного (червоного) корпусу навчального закладу. Ця робота тривала майже рік. Ескізи були затверджені, але побачивши макет вітража у натуральному розмірі, партійне керівництво запанікувало. 13 квітня 1964 року терміново скликане засідання компартійне бюро винесло рішення: «Вітраж дає грубо-спотворений архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого немає спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить радянський народ і народи всього світу… Художникам, які створили такий ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму твір, не місце у Спілці».
Закінчений вітраж розбили на друзки. «Ректор Київського університету Швець особисто гатив молотком по художньому склу – за вказівкою секретаря міськкому КПУ з ідеології Бойченка», – розповідала шістдесятниця Михайлина Коцюбинська. Аллу Горську виключили зі Спілки художників, і для того, щоб членство поновили, вона їздила до Москви.
У квітні 1968 року Алла Горська підписала Лист-протест 139 діячів науки і культури на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна й Миколи Підгорного з вимогою припинити політичні переслідування української інтелігенції. Проти підписантів почалися репресії. Горську зарахували до очільниць «терористичної бандерівської організації», встановили за нею цілодобове стеження, вдруге виключили із членства у Спілці художників. При радянському режимі це дорівнювало професійній загибелі, бо без членства в Спілці художникам було важко придбати фарби, приймати участь у виставках, отримувати держзамовлення. Проте Горська продовжувала працювати, інколи інкогніто, як членкиня групи художників-монументалістів.
Вона писала батькові: «Любий татусеньку, ти не засмучуйся тим, що мою роботу не схвалено. Я подивилася на взяті роботи і зрозуміла, що стаю на шлях справжнього мистецтва, а не салону. Шлях цей важкий, оскільки йому протипоказані халтура, салон та «напівзрілість»… Хочу бути найсильнішою з цієї теми. А для цього треба працювати й працювати».
Не полишала художниця і правозахисну діяльність. Коли 17 листопада 1970 року в Івано-Франківську відбувся суд над відомим письменником, істориком і політичним дисидентом Валентином Морозом і його засудили до 14 років таборів, Алла Горська написала категоричний протест проти свавілля упередженого суддівства і суворого покарання.
28 листопада 1970 року художниця поїхала до свекра в містечко Васильків біля Києва за швейною машинкою і не повернулася додому. За кілька днів її тіло знайшли в льоху будинку чоловікового батька Івана Зарецького. Причиною смерті назвали «удари тупим предметом з обмеженою ударною площею» – молотком. По версії слідства, яке було проведено формально, її вбив через особисту неприязнь свекор, а потім покінчив життя самогубством. 29 листопада його понівечене тіло знайшли на залізничній колії біля станції Фастів-2. А от рідні та друзі Горської не мали сумнівів: то було сплановане і реалізоване спецслужбами вбивство – Іван Зарецький був старенькою, слабосилою людиною, а Горську, як сказав медексперт, вбили «професійно, одним сильним ударом».
Добитися справедливості тоді було неможливо. Похорон Алли Горської в Києві 7 грудня 1970 року перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму. Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Геля, Олеся Сергієнка – всіх, хто виступив біля могили художниці з промовою, невдовзі заарештували.
Тільки через 38 років по тому Галузевий державний архів СБУ розсекретив Фонд 16, який містив документи, що мають стосунок до справи про вбивство А. О. Горської. Чимала частина матеріалів була знищена у 1990 році. Ті документи, що збереглися, опрацював і опублікував у 2010 році син Алли Горської, мовознавець, культуролог і дослідник творчості батьків – Олексій (Олесь) Зарецький. Матеріали неспростовно доводять, що вбивство художниці і правозахисниці було сплановано і організовано тодішньою владою.
Алла Горська – видатна художниця-шістдесятниця, яка ввійшла в історію українського мистецтва. Своє натхнення вона черпала з глибин української самобутності. В основі художнього стилю її монументально-художніх робіт – традиції київської академічної школи, народне мистецтво, український авангард 1920-х років.
Роботи художниці порівнюють з мексиканською мисткинею Фрідою Кало. Найвизначнішими вважаються картини «Прип'ять», «Паром», «Абетка», «Хліб», портрети Тараса Шевченка, Анатоля Петрицького, Василя Симоненка, малюнки «Автопортрет», «Мати», «Село», мозаїчні композицiї в Донецьку та Краснодоні. Найвідоміша публічна робота Горської – величезне панно «Прапор перемоги», створене наприкінці 1960-х років для музею «Молода гвардія» у Краснодоні. Над ним Горська працювала разом із Зарецьким і Володимиром Смирновим. Ескіз мозаїки у 2016-му, став символом виставки українських шістдесятників, яка відбулася в NAMU, та обкладинкою однойменної книги, яку випустило видавництво «Основи».
Твори художниці містяться у Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї імені А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва, Музеї шістдесятництва, у одній із найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, в Музеї Берлінської стіни Чекпоінт Чарлі тощо.
Алла Горська відома і як діячка правозахисного руху, в наданні допомоги тим, хто став жертвою репресивних дій режиму. У 1965–1968 роках вона брала участь в акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками: Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, В’ячеславом Чорноволом та іншими. Матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними, їздила на судові процеси своїх однодумців, організовувала збори коштів на допомогу сім’ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів.
Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до Горської по допомогу й отримували її. Горська й сама зазнавала переслідувань з боку радянських репресивних органів. Деякий час певним захистом було те, що художниця з групою митців виконувала монументальні художні роботи у Донецьку та Краснодоні (тепер Сорокине), зокрема панно у меморіальному комплексі «Молода гвардія».
Алла Горська мала третій розряд з волейболу, брала участь у спортивних змаганнях і неодноразово виборювала першість. Любила носити штани, сорочки, пальта і жакети вільного крою. Театральний режисер Лесь Танюк так згадував про художницю: «Якось одного чудового дня сиділи ми у великій залі інституту, осіб п'ятдесят-шістдесят, аж раптом відчиняються двері й заходить великий гурт екстравагантних молодих людей: художники! Привела їх Алла Горська. Висока, коси хвилями, білий светр, сині брюки спортивного крою. Дуже голосна, життєрадісна...».
Друзі Горської розповідають, що після відвідин Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», де вона доторкнулася до національних витоків, художниця відчула сором за те, що не знає мови своїх прадідів та прабабусь. Тоді і вирішила все виправити – почала вивчати мову та заглиблюватися в українство в різних його проявах.
На допитах в КДБ Алла Горська поводилася незалежно і виклично. Її подруга – художниця Галина Севрук, розповідала: «На допитах Алла демонстративно запалювала цигарку… Вона переступила поріг страху – вона вже нічого і нікого не боялась. Попри увесь тиск та залякування з боку владних структур, Алла продовжувала правозахисну діяльність».
У 1962 році Алла Горська розробила ескізи декорацій та костюмів до вистав у Львівському драматичному театрі «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха (режисер Л. Танюк). Але ці вже готові до постановки вистави були заборонені.
У 1966 році в Донецьку в ювелірному магазині «Рубін» з'явилося її мозаїчне панно у вигляді жар-птиці – «Жінка-птах». У Києві збереглася лише одна монументальна робота художників Алли Горської, Віктора Зарецького і Бориса Плаксія – «Ві́тер». Це абстрактне мозаїчне панно за мотивами народного мистецтва.
У 2023 році у світ вийшла книга «Алла Горська. Мисткиня в просторі тоталітаризму», яку написав її син Олексій Зарецький.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 04.03.2025