Сергій Єфремов (1876–1939) – видатний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук, дійсний член НТШ у м. Львові, публіцист, один із засновників української журналістики.
Сергій Єфремов народився 6 жовтня 1876 року в селі Пальчик на Київщині в сім’ї сільського священника.
Рід Сергія Олександровича Єфремова (по материнській лінії – Крамаренко, по батьківській – Охріменко) належав до духовенства. Батько хлопчика, щоб отримати парафію, змінив своє прізвище Охріменко на російське Єфремов (Охрім – Єфрем) і записав сина під цим прізвищем в Уманську початкову духовну школу. Після її закінчення в 1891 році,
Сергій Єфремов навчався в Київській духовній семінарії, але на початку 1896 року залишив її, бо набув у керівництва закладу репутацію «політично неблагонадійного». У 1897 році юнак екстерном успішно склав іспит на атестат зрілості при 1-й Київській гімназії і став студентом юридичного факультету університету святого Володимира, який закінчив у 1901 році.
Свою літературну діяльність С. Єфремов розпочав у галицьких виданнях. У 1895 році в журналі «Дзвінок» він опублікував перші оповідання – «Неслухняні діти» й «Пригода», у журналі «Зоря» з’явився його нарис «Жид». А наступного року в «Правді» побачили світ нотатки «Полемика київських часописей з приводу українського питання». З 1898 року Єфремов співпрацював у найповажніших українських часописах Східної Галичини – «Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка» й «Літературно-науковому віснику», перетвореному зусиллями М. Грушевського, І. Франка та В. Гнатюка на модерний журнал європейського рівня.
Вже в перших літературних спробах С. Єфремова, що мали переважно хронікерський характер, виразно прослідковуються основні ідеї, якими він керувався у зрілому віці – оборона української мови й літератури, обґрунтування самобутності української культури та її інакшості від російської культури, народолюбства й еволюціонізму.
Підсумковою роботою Єфремова як історика і теоретика літератури стала фундаментальна праця «Історія українського письменства» у двох томах (1924) з аналізом і оцінкою творів, починаючи з фольклору і закінчуючи виданнями, які були написані українськими письменниками до 1924 року. Свій критерій Єфремов сформулював так: історія літератури – це історія трьох основних ідей: ідея свободи людини, національно-визвольна ідея, ідея народності у змісті й формі.
Єфремов відзначився активною політичною діяльністю за часи УНР. У березні 1917 року він увійшов до складу Української Центральної Ради, а через місяць – був обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради.
Прихід до влади більшовиків не знайшов підтримки у C. Єфремова, про що він доволі різко висловився у низці своїх публікацій. Вбачаючи у них загрозу для українського визвольного руху, він активно виступав за створення єдиного національного фронту.
Після цього відбувся арешт вченого в лютому 1919 року, і лише заступництво Української академії наук, яка саме в цей час обрала його своїм дійсним членом, допомогло звільненню.
Після цього Єфремов відійшов від політичної роботи й зосередився на викладацькій та науковій діяльності. У червні 1920 року, коли українські й польські війська залишили Київ, він перейшов на нелегальне становище, жив у Боярці під прізвищем Ігнатенка. З 1921 по 1922 рік – викладав у місцевому технікумі історію українського письменства. На клопотання Всеукраїнської академії наук радянська влада надала йому амністію, і вчений повернувся до легального життя.
У 1922 році його обрали віце-президентом Всеукраїнської академії наук. Сергій Олександрович очолював історико-літературне товариство та кілька комісій у галузі літературознавства, приділяв велику увагу питанням становлення українського правопису й видання відповідних словників, вважав це «справою державної ваги».
Наприкінці 1928 року, відчуваючи, що влада хоче розправитися з ним, вчений зробив у своєму щоденнику запис: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне». І дійсно, 21 липня 1929 року Сергія Олександровича заарештували як керівника міфічної Спілки визволення України (СВУ) і через кілька місяців слідства змусили його «зізнатися» у тому, що нібито він заснував у 1926 році СВУ, яка мала на меті реставрацію старого ладу.
Справа Спілки визволення України стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років XX ст., а також – своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно-орієнтованої інтелігенції по всіх областях України. С. О. Єфремову винесли смертний вирок, який був замінений на 10 років позбавлення волі. Він помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 року за три місяця до закінчення терміну ув'язнення. Творча спадщина вченого була надійно закрита у спецфондах.
Пленумом Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 року Сергій Єфремов був реабілітований за відсутністю складу злочину.
Сергій Єфремов розробив і впровадив у життя концепцію української державності, національної освіти і культури. Багато років присвятив організації української преси, друкувався в наддніпрянських і галицьких часописах.
Він був першим українським професійним публіцистом, блискучим літературознавцем, який відкрив літературні таланти Володимира Винниченка та Спиридона Черкасенка, одним із лідерів провідних політичних українських партій початку XX століття: Української демократичної партії, Української радикальної партії, Української демократично-радикальної партії, Товариства українських поступовців, Української партії соціалістів-федералістів, врешті – Центральної ради, у котрій став керівником (міністром) Секретаріату з національних справ України.
Він уперше вжив назву Українська Народна Республіка, тому С. Єфремова по праву називають «хрещеним батьком» УНР.
Ще навчаючись в університеті, Сергій Єфремов став відомим у літературних колах України як упорядник тритомної літературної антології «Вік», яка містила кращі зразки нової української літератури. Ця була своєрідна підготовча робота літературознавця до його головної наукової праці – «Історія українського письменства». Опублікована вперше в 1911 році, вона потім лише за життя автора перевидавалася чотири рази – унікальний і єдиний випадок в історії українського літературознавства як давнішого, так і нового часу.
Ідеологічний (неонародницький) метод дав змогу С. Єфремову визначити канон українського письменства, якого не було ні до, ні після нього. Він встановив «хроматичний» ряд українських письменників: автор «Слова о полку Ігоревім», І. Вишенський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, М. Коцюбинський та інші. Цим каноном користувалося навіть радянське літературознавство, котре відхрещувалося від С. Єфремова як від націоналіста.
Єфремов – автор монографічних нарисів про видатних українських письменників: «Марко Вовчок» (1907), «Тарас Шевченко» (1914), «Співак боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 року – «Іван Франко»), «Михайло Коцюбинський» (1922), «Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924), «Панас Мирний» (1928) та інші.
Як редактор він підготував збірник «Шевченко та його доба», «Декабристи на Україні», «Пантелеймон Куліш» та «Література», «Словник української мови» Б. Грінченка, «Повне зібрання творів» Т. Шевченка.
Однією з найважливіших праць Єфремова стало видання «Щоденника» та «Листування» Т. Шевченка (1927–1928).
У радянські часи, позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи головою Управи Української академії наук, очолював низку наукових товариств і комісій. За списком наукових та публіцистичних праць, за обсягом написаного Сергія Єфремова можна порівняти з такими всесвітньо відомими авторами, як Іван Франко, Лев Толстой, Оноре де Бальзак. Він вірив, що мистецтво здатне оновити світ. Звідси його безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, утвердження загальнолюдського через національне.
Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея». Письменник був противником модернізму. Він також негативно відгукувався про натуралізм та міфологізм у літературі.
У 1905 році за ініціативи Єфремова була створена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) – професійна українська організація вчителів і діячів народної освіти.
Разом із В. Винниченком Сергій Єфремов виконував вкрай важливу місію, керуючи делегацією до Петербурга, яка подавала Тимчасовому урядові «Декларацію Української Центральної Ради» із вимогою визнання національно-територіальної автономії.
Не менш насиченою, ніж творча й політична, була громадська діяльність С.О. Єфремова. На початку XX століття він активно співпрацював в освітніх і наукових товариствах. Працюючи у видавничій комісії «Просвіти», брав участь у складанні та виданні «Каталогу книжок для народного читання (зокрема сільського)». Серед таких книжок для народу значиться і дослідження самого вченого – «Т. Шевченко, його життя і літературно-громадська діяльність».
Сергій Єфремов стрімко пройшов шлях у літературознавстві від критика до творця першої фундаментальної «Історії українського письменства», від журналіста – до академіка Всеукраїнської академії наук (ВУАН); у політиці – від члена семінарської громади до лідера Української демократично-радикальної партії (Української партії соціалістів-федералістів), а на початковому етапі Української революції – до заступника голови Центральної Ради.
Вчений різко виступав проти зради народних інтересів. Він – феномен у нашій історії й унікальна, високо освічена шляхетна постать, що сформувалась у політичного українського передового лідера, героя та патріота. «Совість української нації» – так називали його сучасники.
Сергій Єфремов має всі підстави бути віднесеним до тієї плеяди відомих українських громадсько-політичних діячів, котрих можна назвати політично чесною та жертвеною елітою України.
Єфремов часто підписував свої публіцистичні статті у пресі різними псевдонімами та криптонімами. Серед них: Ромул, С. Є. Spectator, С. Охріменко, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Сергій, С. Ситковецький, Липовчанин, Земець, С. Александрович, Киянин, Волосар, Гр. Лановий, П. Устяк та інші.
Коли у Київ з боєм увійшло червоне військо Юрія Коцюбинського – сина відомого українського письменника, Єфремов написав йому відкритого листа, який називався «Лист без конверта». В ньому були такі слова: «Твій батько зараз перевертається в труні!».
Сергія Єфремова заарештовували п'ять разів: два рази в царській Російській імперії, тричі – в комуністичній.
На побутовому рівні вчений був людиною напрочуд цілісною, щедрою, доброзичливою, лицарськи чесною й порядною, але у принципових питаннях С. Єфремов завжди проявляв безкомпромісність, не визнавав подвійних стандартів у житті та творчості, не відокремлював у своїй громадській діяльності мораль від політики, ставив культурні та етичні цінності вище політичної «злоби дня».
О. Лотоцький, який близько знав Єфремова з молодих літ, згодом напише: «Не можу назвати навіть серед найповажніших людей наших людину такого високого морального авторитету, яким завше користувався С. Єфремов серед українського громадянства, якого був він завше найчистішим сумлінням». А Євген Чикаленко, меценат і видавець газети «Рада», зафіксував у своїх мемуарах: «Це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена... а головне, може писати дуже швидко». Самому ж Єфремову він писав у 1903 році: «... на Вас лежить велика місія. Ваше ім’я має стояти поряд з Драгомановим, Франком, у Вас для цього є всі дані».
Про жінок Єфремов говорив наївно, мов гімназист: «Жінка – як погода!», і червонів од своєї «зухвалості». Розповідають, що якось уранці він ішов повз Київський університет і прямо на тротуарі побачив кілька використаних презервативів. Вчений був вражений тою ознакою падіння моралі не менше, ніж вбивством Петлюри.
Інтелігент Єфремов лаявся такими «страшними» словами, як «квадратовий дурень», «свинське ідіотство». Найгіршою лайкою було слово «Сутенер!».
Одного разу вчений признався, що вперше занадто випив горілки на своє пятдесятиліття. А вранці прокинувся з незнайомим відчуттям похмілля й записав у щоденнику: «Мені соромно за вчорашнє... і за те, що пізно почав».
Особисте життя С. Єфремова склалося особливо. Він не був одружений офіційно. Від студентських років виховувався у сім’ї священика Федора Дурдуківського у Києві. Між ним і донькою господаря Онисею виникло щире кохання, яке не могло завершитися шлюбом через кровне споріднення «в шостому коліні» (а православна церква дозволяє шлюб лише від восьмого коліна). Наперекір тому Сергій та Онися створили напрочуд гармонійне подружжя, побудоване на чистому платонічному коханні й жили разом у київському будинку Дурдуківських. У 1907 році вони взяли на виховання двох дітей сестри Онисі – Серафіми Павлушкової з Тули: трьохрічного Миколу й новонароджене немовля Наталку, мати яких під час пологів важко захворіла. Разом з дідусем, бабусею та дядьком Дурдуківськими вони створили велику і щасливу сім’ю.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 04.03.2025